таким самим, як цей мужик. Він говорив із нами, і це було надихаюче. Я поняття не мав, що роблю зі своїм життям, але знав, що хочу бути схожим на нього. Цікаво, але тепер люди не використовують таких слів. Коли вони дивляться величний бій, то кажуть: «Я хочу бути боксером». Ніхто не каже: «Я хочу бути схожим на нього». Таких, як Алі, небагато. Саме тоді я вирішив, що хочу бути видатним. Я не знав нічого про те, що я маю робити, але я вирішив, що хочу, щоб люди дивились на мене так само, як я дивився на Алі.
Не зрозумійте мене неправильно. Не те, щоб я вийшов із Споффорда і зробив крутий поворот у своєму житті. Я все ще був маленьким вуличним пацюком. Моє становище вдома погіршувалося. Після всіх цих арештів, спецшкіл і ліків моя мати втратила будь-яку надію на мене. Утім, вона ніколи особливо в мене й не вірила, починаючи із самого мого дитинства. Я лише знаю, що хтось із тих лікарів, якийсь мудак-расист, той, що сказав моїй мамі, ніби я зіпсований та розумово відсталий, украв віру моєї матері водночас та назавжди. Вони вкрали у мене всю любов та безпеку, які могли ще в мене бути.
Я ніколи не бачив, щоб моя мати раділа за мене або пишалася тим, що я роблю. У мене ніколи не було можливості говорити з нею та дізнатися про неї більше. Це жодним чином не вплинуло на мене у професійному плані, але це знищило мої емоції та психіку. Бувало, що я гуляв зі своїми друзями й бачив, як їхні матері їх цілують. У мене цього ніколи не було. Ви могли б подумати, що якщо вона дозволяла мені спати з нею в ліжку до 15 років, то, певно, вона мене любила, але правда в тім, що вона просто була постійно п’яною.
Оскільки я тепер перебував у виправній системі, влада вирішила направити мене до спеціального виправного закладу. Вони збирали купу дітей пригнічених, ображених, поганих та психічно хворих і кидали їх разом до закладу, де уряд платив людям, щоб вони дивились за нами. Усе це було дурною аферою. Мене ніколи не вистачало більше як на два дні. Я просто тікав звідти. Одного разу я був у дитячому будинку в Брентвуді на Лонг-Айленді й зателефонував додому, поскаржитися мамі, що у мене там немає маріхуани, і вона змусила Родні купити її і привезти мені. Вона завжди була посередником у цій справі.
Врешті-решт мене направили до Маунт-Лоретто – виправний заклад на Стейтен-Айленді, але мене вже ніщо не могло змінити. Тепер я обчищав кишені пасажирів на паромі Стейтен-Айленда. Проте річ у тім, що ти ніколи не знаєш, до чиєї кишені заліз. Інколи це може бути кишеня неправильного хлопця, якогось мерзенного шибздика, і він захоче повернути свої гроші. Такий типчик просто починає бити всіх не розбираючи.
– Хто взяв мої чортові гроші?! – заволав він.
Він став кидатися на всіх навколо, і всі, хто був на паромі, мали кинутися на цього навіженого. Його обікрав мій друг, і він штовхнув надрав йому дупу просто так, не знаючи, що той і є злочинцем. Вийшовши з човна, ми сміялися, бо гроші залишились у нас. Навіть мій друг сміявся через сльози, не зважаючи на те, що йому все ще було боляче. Цей чоловік точно викинув би нас за борт, якби лише дізнався, хто усьому провиною. Зараз мені
