наступні два противника, здавалося, були гіршого сорту. Можливо, Джиммі й Кейтон просто хотіли, щоб я виграв ще кілька боїв нокаутом у першому раунді після цих двох технічних перемог. Я був вдячний їм за Вільямса Осію, але мені знадобилося два раунди, щоб нокаутувати Лоренцо Бойда. Проте мій блискавичний удар у грудну клітину з правої, й наступний за ним могутній аперкот, нанесений зліва, змусив натовп вибухнути схвальними криками. За два тижні я привернув увагу публіки, знищивши за тридцять секунд Марвіса Фрейзера, сина Джо. Я загнав його в кут, де він не міг протистояти моїм ударам, а потім прикінчив своїм улюбленим правим аперкотом. Він виглядав серйозно пораненим, тому я поспішив допомогти йому піднятися. Марвіс мені подобається – він чудова людина.
Лише кілька тижнів до того мені виповнилося двадцять, і я планував стати наймолодшим чемпіоном у надважкій вазі до кінця 1986 року. Джиммі і Кейтон поки вели переговори із цього приводу, а поки у серпні мені потрібно було битися в Атлантік-Сіті з Хосе Рібальтою.
Рібальта був міцним горішком, і на відміну від Гріна чи Тілліса він завдав мені клопоту. І у нього, схоже, було достатньо сили волі, щоб не дати мені його нокаутувати. Я збив його з ніг у другому і ще раз у восьмому раундах, але він підводився знову й знову. У десятому він впав втретє, а коли піднявся, я знову повалив його на канати, і рефері зупинив бій.
Рібальті вдалося завоювати повагу натовпу та коментаторів, але, крім того, він ще й зіпсував мій вечір. Після бою у мене було побачення з красивою юною студенткою з Університету штату Пенсільванія, з якою я познайомився на столітній річниці Статуї Свободи. Ця дівчина провела мене до самої моєї кімнати і почала вже торкатися мене, але я відсахнувся від болю.
«Гей! Будь ласка, не чіпай мене. Нічого особистого, але ти повинна піти просто зараз. Мені просто потрібно трохи спокою», – сказав я їй. Вона все зрозуміла і поїхала назад до свого університету, але ми надолужили згаяне, коли я побачив її наступного разу.
Вона була на тому бою і бачила, як мене добряче відлупцювали. Мені ніколи раніше не доводилося стикатися з чимось подібним. Мене нудило від усіх тих ударів Рибальті навіть за кілька годин після бою. Рібалта і Тілліс були єдиними хлопцями, яким вдалося примусити мене почуватися ось так після матчу. Ніколи потім моє тіло так не боліло після поєдинку. Проте я пригадую, що читав, як інші відомі бійці описували схожі почуття після бою – як розколювалась голова, так ніби вона вже не належить тілу, тож я вирішив, що це просто частина того шляху, який мені належить пройти.
Переговори про титульний бій були у самому розпалі, і Джиммі вирішив, що я повинен битися у Вегасі, щоб звикнути до нього, перш ніж буду битися там за титул. Ми зупинилися в будинку доктора Брюса Гендельмана, друга Джиммі. Я почав тренуватися в тренажерному залі Джонні Токко, напредиво запущеному олдскульному спортзалі без жодних зручностей, там навіть не було кондиціонера. Токко був чудовим хлопцем, який дружив із Сонні Лістоном. На стінах
