дивитися бейсбол. Волтер та Еліс можуть залишитися тут. Не можемо ми дозволити дітям повсюди волочитися за нами.
Волтер не шкодував, коли вони йшли. Як і Еліс. Вони сіли на колоду й сором’язливо, проте задоволено дивилися одне на одного.
– Я покажу тобі, як грати в камінчики, – сказала Еліс, – і позичу свого плюшевого кенгуру.
Коли настав час лягати спати, Волтеру виділили місце в маленькій спальні в коридорі, де він залишився наодинці. Пані Паркер делікатно залишила йому свічку й теплий плед, адже, хоч на дворі був липень, вночі було незвично холодно, як іноді й буває біля моря. Здавалося, вночі міг бути й мороз.
Але Волтер не міг заснути, хоч плюшевий кенгуру Еліс м’яко притулився до його щоки. Ох, якби ж він був удома, у власній кімнаті з великим вікном, за яким відкривався Глен, і маленьким віконцем під крихітним шматочком його власного даху, за яким росла сосна! Мама прийшла б і почитала йому вірші своїм милим голосочком…
– Я великий хлопчик… Я не заплачу… Я не запла-а-ачу-у, – сльози покотилися проти його волі. І яка користь з того плюшевого кенгуру? Йому здалося, що пройшли роки, відколи він покинув домівку.
З парку саме повернулися діти й гуртом завалилися до кімнати, щоб посидіти на ліжку і поласувати яблуками.
– Ти плакав, дитинко, – насміхався Енді. – Ти просто маленька солодка дівчинка. За мамину спідницю трима- єшся!
– Кусай, дитя! – мовив Білл, простягаючи уже наполовину надкушене яблуко. – І не сумуй! Не здивуюся, якщо твоїй мамі покращає… якщо в неї сильний імунітет. Тато каже, пані Стефен Флегг померла б уже кілька років тому, якби не її сильний імунітет. У твоєї мами сильний?
– Звичайно, – відповів Волтер.
Він поняття не мав, що таке імунітет, але якщо він є в пані Стефен Флегг, то в мами й поготів.
– А пані Еб Соєр померла минулого тижня, а мама Сема Кларка померла на тиждень раніше, – сказав Енді.
– Вони померли вночі, – промовила Кора. – Мама каже, люди здебільшого вмирають вночі. Сподіваюся, у мене так не буде. Як то так – іти у рай у піжамі?
– Діти! Діти! Марш у ліжко! – погукала пані Паркер.
Хлопці вдали, що душать Волтера рушником, і пішли. Врешті-решт їм сподобався цей малюк. Волтер схопив Опал за руку, коли вона виходила.
– Опал, це ж неправда, що моя мама хвора, так? – благально прошепотів він. Хлопчик просто не міг дозволити собі залишитися сам на сам зі своїм страхом.
Опал була «не холодним серцем дитям», як казала пані Паркер, але не могла втриматися, щоб не налякати когось, розповідаючи погані новини.
– Вона хвора. Тітка Джен так каже … вона казала, що я не повинна тобі розповідати. Але думаю, ти маєш знати. Можливо, у неї рак.
– Невже всі повинні померти, Опал? – нова страшна ідея спала на думку Волтера, який раніше ніколи не думав про смерть.
– Звичайно, дурненький. Але вони ніколи насправді не вмирають… вони потрапляють на Небеса, – радісно відповіла Опал.
– Не
