в очах і в серці. Він був високої статури, вайлуватий, трохи сутулий, і все ж складав враження великої сили й витривалості; гладенько поголене обличчя було бронзове від засмаги й усе в зморшках; густа грива сталево-сивого волосся падала на плечі, і пара дивовижно синіх, глибоко посаджених очей, які то пускали бісики, то витали в мріях, а часом дивилися в бік моря з виразом тужливого пошуку, як у людини, яка загубила щось цінне і не могла знайти. Одного дня Енн дізнається, що ж шукав Капітан Джим.
Годі заперечувати, що Капітан Джим був не особливо вродливим чоловіком. Його великі щелепи, шершавий рот і квадратні брови були важко назвати гарними; і він пройшов багато нещасть та випробувань, які позначилися на його тілі так само як і на душі; але хоч з першого погляду він здався Енн непоказним, більше Енн ніколи так про нього не думала – дух, який сяяв крізь своє потріпане помешкання, прикрашав його собою.
Вони зібралися за веселим столом. Домашнє вогнище прогнало прохолоду вересневого вечора, але вікно було відчинене, і морський бриз все одно наповнював кімнату. Вид був надзвичайний, він охоплював гавань і вигин низьких пурпурових пагорбів вдалині. Стіл був заставлений делікатесами від пані доктор Дейв, але головною стравою, безсумнівно, була велика тарілка морської форелі.
– Я подумав, вона добре смакуватиме з дороги, – сказав Капітан Джим. – Вона настільки свіжа, наскільки свіжою може бути форель, пані Блайт. Дві години тому ці рибки ще плавали в ставку Глен.
– А хто сьогодні наглядає за маяком, Капітане Джим? – спитав доктор Дейв.
– Племінник Алек. Він так само добре на цьому знається, як і я. Ну, тепер я точно радий, що ви запросили мене на вечерю. Я добряче зголоднів – в обід майже нічого не їв.
– Здається мені, що ви морите себе голодом на тому маяку, – суворо сказала пані доктор Дейв. – Ви ніколи не завдаєте собі клопоту приготувати пристойний обід.
– О, та я готую, пані докторова, – заперечив Капітан Джим. – Я взагалі живу, як король. Вчора ввечері я їздив у Глен і привіз додому кілограм м’яса. Я сьогодні міг мати розкішну вечерю.
– І що сталося з м’ясом? – спитала пані доктор Дейв. – Ви його загубили по дорозі додому?
– Ні, – капітан Джим мав боязкий вигляд. – Вже коли я збирався спати, прийшов бідний, обдертий пес і попросився на ніч. Він, напевно, з рибальського селища. Я не міг видворити бідолаху – у нього була рана на стопі. То я зачинив його на веранді, дав йому старий мішок, щоб він собі постелив, та й сам ліг спати. Але чомусь я не міг заснути. Думав-думав, і згадав, що той пес виглядав голодним.
– І ви встали й дали йому м’ясо – ВСЕ м’ясо, – сказала пані доктор Дейв, з переможною доганою в голосі.
– Ну, але більше нічого було давати, – запротестував Капітан Джим. – Нічого, чого б пес став їсти. Він, напевно, був направду голодний, бо йому той м’ясо пішло на один зуб. Я добре спав до кінця ночі, але мій обід виходив скупим – картопля й крапка, як то кажуть. А той лайдак на ранок втік. Думаю, ВІН не був
