не бачив, інакше б запам’ятав. Її неможливо забути. Я таке лице раніше хіба на картинах бачила. А її волосся! Воно мені нагадало Браунінгову «золоту линву» й «розкішну змію»!
– Може, вона гостює в Чотирьох Вітрах – напевно, у тому великому літньому готелі над гаванню.
– На ній був білий фартух, і вона гнала гусей.
– Може, для розваги. Дивися, Енн – ось наш будинок.
Енн подивилася й поки забула про дівчину з прекрасними, ображеними очима. Перший погляд на її новий дім тішив око й зігрівав душу – він виглядав, неначе велика вершкова мушля, викинута на берег гавані. Ряд високих осокорів вздовж під’їзної алеї виступав на тлі неба величавими пурпуровими силуетами. За ними розкинувся ліс пишних ялин, які захищали сад від надміру охочого подиху морських вітрів, і в ньому вітри вигравали чудернацьку містичну музику. Як і всі ліси, він, здавалося, ховав якісь таємниці – таємниці, чари яких можна було розкрити тільки ввійшовши в нього й занурившись у терпеливі пошуки. Зовні темні зелені руки-гілки ховали їх від надто допитливих чи, навпаки, байдужих очей.
Нічні вітри починали свої дикі танці за мілководдям, і в рибальському селі спалахувало світло, коли Енн з Гілбертом під’їжджали осокоровою алеєю. Двері будиночку відчинилися, і зі сутінків до них замиготів вогонь у каміні. Гілберт допоміг Енн зійти з брички й повів її в сад, через хвіртку між ялинами, по акуратній, червоній стежці до сходинки з піщаника.
– Ласкаво просимо додому, – прошепотів він, і, тримаючись за руки, вони переступили поріг свого Будинку Мрії.
VI. Капітан Джим
«Старий доктор Дейв» і «пані доктор Дейв» прийшли в будиночок привітати молоду й молодого. Доктор Дейв був великим, веселим чолов’ягою з білими вусами, а пані доктор була невеличкою, рожевощокою, сивоволосою чепурною дамою, яка відразу прикипіла до Енн душею, і буквально, і фігурально.
– Я така рада тебе бачити, дорогенька. Ти, напевно, дуже втомлена. Ми приготували вам перекусити, а Капітан Джим приніс вам форелі. Капітане Джим – ви де? Ох, він, напевно, вийшов подивитися до коня. Ходімо на гору, віднесемо твої речі.
Енн пішла вслід за пані доктор Дейв й оглянула її ясним, вдячним поглядом. Їй дуже подобався вигляд її нового дому. У ньому, здавалося, була атмосфера Зелених Дахів і старих традицій.
– Думаю, пані Елізабет Рассел могла б стати моєю «спорідненою душею», – тихенько сказала вона, коли опинилися наодинці у своїй кімнаті.
У кімнаті було два вікна; слухове вікно виходило на гавань, дюни й маяк Чотирьох Вітрів.
«На піну морську виходить вікно
В казковому краї, забутім давно», —
м’яким голосом процитувала Енн. Інше вікно відкривалося на долину, забарвлену в кольори жнив, через яку протікав струмок. За півмилі від струмка виднівся єдиний будинок на горизонті – стара сіра хата, оточена велетенськими вербами, крізь які визирали його вікна, як сором’язливі
