то можна всю шкіру собі здерти. Джем негайно ж зробив це, «просто щоб перевірити, чи це так». От він і виявив, що це таки «так» ціною зраненого язика, який страшенно болів ще кілька днів. Та Джем не шкодував, що йому доводиться страждати в ім’я науки. Завдяки постійним експериментам і спостереженням він багато чого навчився, а його брати й сестри вважали, що його знання про той маленький світ довкола них – просто дивовижні. Джем завжди знав, де росли найперші й найстигліші ягоди, де сором’язливо прокидалися від зимової сплячки перші бліденькі фіалки й скільки блакитних яєчок лежить у гнізді вільшанки в кленовому гаю. Він передбачав майбутнє за пелюстками ромашок, випивав мед із червоної конюшини й визбирував усілякі їстівні корінці на березі ставка, поки Сьюзан щодня жахалася, гадаючи, що колись усі вони потруяться. Він знав, де знайти найкращу соснову живицю, що застигала блідими бурштиновими ґульками на вкритій лишайниками корі, а ще знав, де ростуть найбільші горіхи в буковому лісі довкола Гарбор-Гед і де вздовж струмка найкращі місця для ловлі форелі. Він умів імітувати голоси усіх птахів і звірів у Чотирьох Вітрах і знав, де ростуть усі дикі квіти від весни до осені.
Волтер Блайт сидів під віттям Білої Леді. Поруч із ним лежала збірка поезій, але він не читав. Він дивився на верби в смарагдовому серпанку, що схилилися побіля ставка, а тоді на зграйку хмаринок, схожих на маленьких сріблястих баранців, яких вітер, ніби пастух, жене небом понад Веселковою Долиною, і його чудові широко розплющені очі аж сяяли від захоплення. Очі у Волтера були навдивовижу гарні. Уся радість і смуток, сміх, і сподівання, і прагнення багатьох поколінь, раніше приховані, виднілись у їхній темно-сірій безодні.
З вигляду Волтер був, як-то кажуть, такий схожий на свою рідню, як макогін на ночви. Зовнішністю він не скидався на жодного з родичів. Зі своїм прямим чорним волоссям і витонченими рисами обличчя він був найкрасивішим з-поміж інглсайдських дітей. Проте від матері він успадкував усю її багату уяву й любов до краси. Зимовий холод, весняна звабливість, літні мрії й осіння розкіш – усе це багато означало для Волтера.
У той час як Джем у школі був справжнім ватажком, Волтер такого авторитету не мав. Усі вважали його «дівчиськом» і боягузом, бо він ніколи ні з ким не бився й рідко долучався до шкільних ігор, а натомість більше любив сидіти собі на самоті десь у куточку й читати книжки, особливо «всілякі віршики». Волтер любив поетів і сидів над їхніми збірками, відколи навчився читати. Їхня музика – музика безсмертних рядків – впліталась у його юну душу. Волтер плекав мрію й собі одного дня стати поетом. І ця мрія здавалася йому цілком реальною. Такий собі дядечко Пол – так його називали з увічливості, – котрий зараз жив у таємничих «Штатах», був Волтеровим прикладом для наслідування. Дядечко Пол колись був звичайним ейвонлійським школярем, а тепер його поезії читали всі. Та Волтерові однокласники нічого не знали про його мрії й не були б сильно вражені, якби й дізналися. Незважаючи на недостатні фізичні вміння,
