квіти. Я бачу його блакитні крила он там на пагорбі біля лісу.
– У всіх ангелів, яких я коли-небудь бачила, крила були білі, – мовила Нан.
– У квіткових ангелів – ні. Їхні крила імлисто-блакитні – точнісінько такі ж, як туман у долині. О, як би я хотів уміти літати! Це, певно, так чудово!
– Іноді можна політати уві сні, – сказала Ді.
– Мені ніколи не сниться, що я по-справжньому літаю, – відказав Волтер. – Але часто сниться, ніби я підіймаюся над землею й пливу понад парканами й деревами. Це так приємно! І я завжди думаю: «Тепер це вже НЕ сон, як раніше. ЦЬОГО разу все насправді», а тоді зрештою прокидаюся й відчуваю страшенне розчарування.
– Поквапся, Нан, – закомандував Джем.
Нан підготувала бенкетну дошку – справжню дошку в прямому й переносному значеннях – з якої діти вже з’їли у Веселковій Долині чимало страв, приправлених краще за будь-які ласощі світу. Дошку перетворили на стіл, підперши її двома велетенськими, вкритими мохом каменюками. Замість скатертини розстелили газети й засервірували стіл надщербленими тарілками й горнятками без ручок, які колись викинула Сьюзан. З бляшаної коробочки, захованої поміж корінням ялини, Нан витягла хліб і сіль. Зі струмка діти пили кришталево чисте «вино Адама», та ще мали соус до риби, що складався з чистого повітря й молодечого апетиту й надавав страві божественного смаку. Сидіти у Веселковій Долині, огорнутій золотаво-аметистовими сутінками й наповненій ароматами бальзамічної ялиці та лісових трав, що цвітуть навесні, посеред блідих зірочок суничного квіту, чути шелест вітру й дзенькіт дзвіночків у тремтливих кронах дерев і їсти смажену форель із сухим хлібом – це було те, чому позаздрили б навіть сильні світу цього.
– Сідайте, – запросила Нан, коли Джем поклав на стіл блюдо з фореллю, яка апетитно шкварчала, щойно знята з вогню. – Твоя черга говорити молитву, Джеме.
– Я своє зробив, коли посмажив форель, – запротестував Джем, який терпіти не міг проказувати молитви. – Нехай Волтер говорить. Він це ЛЮБИТЬ. Але коротко, Волте. Я вмираю з голоду.
Та Волтерові так і не довелося проказувати молитву – ані довгу, ні коротку. Їх перебили.
– А хто це спускається пагорбом від дому пастора? – мовила Ді.
IV. Пасторські діти
З тітки Марти, як усі й припускали, була погана господиня, а преподобного Джона-Нокса Мередіта недарма вважали чоловіком неуважним і дуже до всіх поблажливим. Та важко було заперечити, що в пасторському домі Глен Сент Мері, попри увесь бруд і розгардіяш, панував приємний домашній затишок. Навіть критично налаштовані гленські господині це відчували, а тому їхній осуд мимохіть ущух. Можливо, його чари частково були спричинені випадковим збігом обставин: по сірих, оббитих дошками стінах будинку вилися розкішні виноградні лози, довкола них вільно, наче давні знайомі, з’юрмилися товариські акації та ялини, а з парадних вікон відкривався прекрасний вигляд на гавань і піщані дюни. Та все це було тут і
