проказувати молитву й приступати до їжі.
Пасторські діти сором’язливо зупинилися. Уна пошкодувала, що вони так необдумано поспішили, але Ді Блайт трималась гідно в будь-якій ситуації. Вона вийшла наперед, дружньо посміхнувшися.
– Гадаю, я знаю, хто ви, – мовила вона. – Ви з пасторського дому, чи не так?
Фейт кивнула, і на щоках у неї з’явились ямочки.
– Ми почули запах вашої форелі, і нам стало цікаво, що тут відбувається.
– Сідайте з нами й допоможіть нам її з’їсти, – запропонувала Ді.
– Певно, у вас немає форелі на стількох людей, – сказав Джеррі, жадібно дивлячись на бляшаний таріль.
– Ні, у нас її повно – по три рибини на кожного, – відповів Джем. – Сідайте.
Більше просити їх не було потреби. Усі вони враз посідали на порослі мохом каменюки й узялись їсти. Бенкетували весело й довго. Нан і Ді, певно, вмерли б зі страху, якби дізналися про те, що добре знали Фейт і Уна, – що Карл у кишені куртки тримав двох мишей. Та вони про це так і не дізналися, тож це їм ніяк і не зашкодило. Де ще можна краще роззнайомитися, як не за обіднім столом? Коли було з’їдено останню форель, пасторські та інглсайдські діти вже заприсяглися бути добрими друзями й союзниками у всьому. Вони ніби знали одне одного завжди, і так триватиме й надалі. Плем’я Йосипа знайшло собі подібних.
Вони переповіли одне одному своє коротке минуле. Пасторські діти дізналися про Ейвонлі та Зелені Дахи, про традиції Веселкової Долини й про маленький будиночок на березі гавані, де народився Джем. Інглсайдські діти ж почули про Мейвотер, де Мередіти жили до переїзду в Глен, про однооку ляльку Уни й про домашнього улюбленця Фейт – півня.
Фейт переважно обурювалася, бо всі глузували з того, що вона приручила півня. Та Блайти їй сподобалися, бо вони прийняли цей факт без жодного подиву.
– Такий гарний півень, як Адам, – нічим не гірший від собаки чи кота, Я гадаю, – сказала вона. – Якби він був канаркою, ніхто б так не дивувався. А я виховувала його з маленького, дрібного жовтого курчати. Мені його дала пані Джонсон із Мейвотера. Усіх його братів і сестер з’їла ласиця. Я назвала його на честь чоловіка пані Джонсон. А ляльок і котів я ніколи не любила. Коти надто підступні, а ляльки просто НЕЖИВІ.
– А хто живе в будинку он там нагорі? – запитав Джеррі.
– Панна Розмарі та панна Еллен Вест, – відповіла Нан. – Ми з Ді цього літа братимемо уроки музики в панни Розмарі.
Уна дивилася на щасливих двійнят сповненим туги поглядом, який, однак, був надто ніжним для заздрощів. Ох, якби ж і вона могла брати уроки музики! То була одна з мрій її маленького потайного життя. Та нікому таке навіть на думку не спадало.
– Панна Розмарі дуже мила й завжди гарно вдягається, – сказала Ді. – А волосся в неї кольору мелясової цукерки, – задумливо додала вона, бо, як і мати, ніяк не могла змиритися з кольором своїх кіс.
– Мені й панна Еллен подобається, – мовила Нан. – Вона завжди пригощала мене цукерками, коли приходила
