style="font-size:15px;"> Пасторські діти з жахом перезирнулися. Фейт зірвалася на ноги.
– Перші ніж скажеш ще хоч слово, ходімо з нами в пасторський дім, поїси чогось.
Мері здригнулася.
– О, ні… я не можу. Що скажуть ваші мама й тато? Вони ж відішлють мене назад!
– У нас немає мами, а татові байдуже, як і тітці Марті. Ходімо, кажу тобі, – нетерпляче тупнула ногою Фейт.
Чи ж ця чудернацька дівчинка хоче вмерти з голоду майже в них на порозі?
Мері скорилася. Вона була така слабка, що не могла навіть самотужки зійти вниз драбиною, та діти якось допомогли їй спуститись і повели її через поле на кухню пасторського дому. Тітка Марта, яка саме замішувала звичне суботнє вариво, не звернула на неї жодної уваги. Фейт й Уна забігли до комори й викрали звідти трохи їжі – холодну «одноманітність», хліб, масло, молоко й шматок сумнівного пирога.
Мері Венс накинулася на їжу пожадливо й неперебірливо, а пасторські діти тим часом стояли довкола неї й спостерігали. Джеррі помітив, що в неї були гарні вуста й дуже милі рівненькі білі зубки. А Фейт виявила, потай жахнувшись, що на Мері не вдягнуто більш нічого, окрім тієї подертої, вицвілої сукенки. Уна ж була сповнена щирого жалю до дівчинки, а Карл – подиву, і всі вони просто вмирали з цікавості до новоприбулої.
– А тепер ходімо на цвинтар, розповіси нам трохи про себе, – закомандувала Фейт, коли апетит Мері трохи вгамувався.
Тепер уже Мері охоче погодилася. Їжа повернула їй природну жвавість і розв’язала її балакучий язичок.
– Ви ж не скажете нічого своєму татові, якщо я вам розповім? – поставила умову Мері, коли її всадовили на надгробок пана Поллока.
Навпроти неї в гострому передчутті таємниць і пригод рядочком посідали пасторські діти. Щось таки ТРАПИЛОСЯ того дня, як вони й очікували.
– Ні, не скажемо.
– Обіцяєте?
– Обіцяємо.
– Ну, я втекла. Я жила з пані Вайлі з іншого боку гавані. Знаєте її?
– Ні.
– Ну, воно й на краще. Вона страшна жінка. Лишенько, як же ж я її ненавиджу! Вона загнала мене ледь не до смерті, а їсти вдосталь і близько не давала, та ще й била мене майже щодня. Ось, гляньте-но.
Мері засукала подерті рукави й показала дітям кістляві рученята й худі порепані долоньки, аж чорні від синців. Пасторські діти затремтіли з жаху. Фейт уся аж побагровіла від обурення, а очі Уни наповнилися слізьми.
– У середу ввечері вона лупцювала мене палицею, – байдуже пояснила Мері, – бо я дала корові хвицнути ногою й перекинути відро з молоком. А звідки ж я мала знати, що та бісова корова збирається хвицяти ногами?
По спинах її слухачів пробігла дрож – радше приємна, аніж навпаки. Вони ніколи б навіть не наважилися використовувати такі непевні слова, але можливість почути, як їх говорить хтось інший – та ще й дівчина, – виявилася досить захопливою. Ця Мері Венс однозначно була цікавою істотою.
– Я
