Веселкова Долина. Люси Мод Монтгомери
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Веселкова Долина - Люси Мод Монтгомери страница 14
Голос Мері затремтів, та вона соромилася виявляти свою слабкість.
– Навіть собаці краще живеться, аніж мені було ці чотири роки, – зухвало пояснила вона.
– Ти жила з пані Вайлі чотири роки?
– Ага. Вона взяла мене з сиротинця в Гоуптауні, коли мені було вісім.
– Це ж звідти й пані Блайт! – вигукнула Фейт.
– Я провела в сиротинці два роки. Мене туди відправили, як мені було шість. Мамка моя повісилася, а тато собі горлянку перерізав.
– Який жах! А чому ж так?
– Пиячили, – лаконічно відповіла Мері.
– І в тебе немає ніяких родичів?
– Нє, нема жодного, про кого б я знала. Та колись, певно, були. Мене назвали на честь цілої купи родичів. Моє повне ім’я – Мері-Марта-Люсілла-Мур-Бол Венс. Хоч у когось тут є довше ім’я за моє? Мій дід був дуже багатий – закладаюся, що багатший за ВАШОГО. Але тато все пропив, та й мама допомогла. ВОНИ, до речі, теж мене били. Ой, та мене стільки лупцювали, що я вже й ніби полюбила це.
Мері похитала головою. Вона відчувала, що пасторським дітям її шкода, а їй не хотілося, щоб її жаліли. Вона хотіла, щоб їй заздрили. Дівчинка весело роззирнулася довкола. Тепер, більше не затьмарені голодом, її чудернацькі очі здавалися прекрасними. Вона ще покаже цим дітлахам свою справжню сутність!
– А ще я страшенно багато хворіла, – гордо заявила вона. – Не так багато дітей змогли б пройти через те ж, що і я. Я мала і скарлатину, і кір, і свинку, і бешиху, і коклюш, і навіть ПЕВМОНІЮ.
– А ти була колись смертельно хвора? – спитала Уна.
– Не знаю, – засумнівалася Мері.
– Звісно ж, ні, – глузливо відказав Джеррі. – Коли ти смертельно хворий, то вмираєш.
– О, ну, я точно ніколи не вмирала, – мовила Мері, – але якось мало не віддала кінці. Усі вже було подумали, що я вмерла, вже й збиралися на стіл класти, а я взяла й віджила.
– А як це – бути напівмертвим? – з цікавістю запитав Джеррі.
– Та ніяк. Я ще кілька днів опісля нічого про те не знала. То було тоді, коли я мала ПЕВМОНІЮ. Пані Вайлі не хотіла кликати лікаря – казала, що не буде так тратитися заради якоїсь прислужниці. Стара Крістіна МакАлістер тоді лікувала мене припарками й таки поставила мене на ноги. Та деколи я шкодую, що не померла тоді ще наполовину й не покінчила з цим усім. Мені б так було тільки краще.
– Хіба якби ти потрапила до раю, – досить непевно мовила Фейт.
– Ну, а куди ж іще можна потрапити? – спантеличено зажадала відповіді Мері.
– Ще можна до пекла, ти ж знаєш, – сказала Уна, стишуючи голос й обіймаючи Мері, щоб полегшити тягар такого припущення.
– Пекло?