за кафедрою, – безтурботно відказала Фейт. – У нього забагато здорового глузду, щоб насправді так думати.
Юні Блайти пішли до Інглсайду – усі, окрім Джема, який вислизнув на кілька хвилин й подався в дальній закуток Веселкової Долини. Там росли конвалії, а Джем ніколи не забував назбирати букет для мами, поки вони ще цвіли.
V. Пришестя Мері Венс
– Сьогодні один із тих днів, коли відчуваєш, що щось має статися, – сказала Фейт, готова одразу ж відповісти на поклик кришталево чистого повітря й блакитних пагорбів.
Від захвату вона обхопила себе руками й узялася танцювати на старому надгробку Єзекії Поллока, нажахавши цим двох старих леді, які саме проїжджали повз, коли Фейт стрибала навколо надгробка на одній нозі, метеляючи іншою в повітрі й розмахуючи руками.
– І це, – простогнала одна стара леді, – донька нашого пастора!
– А чого ще можна було очікувати в сім’ї вдівця? – простогнала їй у відповідь інша стара леді, а тоді вони двоє скрушно похитали головами.
То був суботній ранок, і Мередіти вийшли на прогулянку в намоклий від роси світ із радісним усвідомленням того, що сьогодні в них вихідний. Їм завжди нічого було робити у вихідні. Навіть Нан та Ді Блайти суботніми ранками мали деякі хатні справи, а доньки пастора були вільні блукати, де їм заманеться, від рум’яного світанку аж до росяного вечора, якщо це їх тішило. І це таки ТІШИЛО Фейт, та Уна відчувала потайне, гірке приниження від того, що їх ніколи нічого не вчили. Її однокласниці вміли готувати, шити та в’язати, і тільки вона була в хатніх справах маленькою невігласкою.
Джеррі запропонував оглянути поближні землі, тож вони вирушили в путь крізь ялиновий гай, підібравши дорогою Карла, який саме стояв навколішки в мокрій траві й спостерігав за своїми улюбленими мурахами. Проминувши гай, вони вийшли на пасовище пана Тейлора, всипане блідими, наче привиди, кульбабами. У віддаленому куті пасовища притулилася стара розвалена стодола, де пан Тейлор іноді зберігав надлишки сіна, та, окрім того, ні для чого іншого її вже не можна було використати. Туди-то й рушили юні Мередіти й блукали кілька хвилин долішнім поверхом стодоли.
– Що це було? – раптово прошепотіла Уна.
Усі стали прислухатися. З копиці сіна нагорі долинав ледь чутний, але виразний шелест. Юні Мередіти перезирнулися.
– Там щось є, – видихнула Фейт.
– Я полізу туди й подивлюся, що це, – рішуче мовив Джеррі.
– О, не треба, – почала благати Уна, хапаючи його за руку.
– Ні, я піду.
– Тоді ми всі підемо з тобою, – сказала Фейт.
Тож усі четверо полізли хиткою драбиною догори: Джеррі та Фейт – зовсім-таки безстрашно, Уна – збліднувши від переляку, а Карл – досить неуважно, розмірковуючи про те, чи вдасться йому знайти нагорі кажана. Він так хотів побачити кажана при денному світлі!
Піднявшись драбиною на копицю сіна, вони побачили те, що викликало той шелест,
