лише його мати, але і з нею він, здавалося, поводився не як хлопчина, а як дорослий. Учителі, власне, залишили його в спокої. Він був гарним учнем, однак не намагався комусь подобатися, і час від часу до нас доходили чутки про яке-небудь слівце, зауваження чи заперечення, кинуте ним на адресу того чи іншого вчителя з явним викликом чи з іронією.
Я зосереджуюся, заплющивши очі, і переді мною виринає його образ. Де це було? Ну от, спливло. Це було на вулиці перед нашим будинком. Одного разу я побачив, як він стояв там із записником у руці і щось малював. Він перемальовував гербовий рельєф з птахом над вхідними дверима нашого будинку. А я стояв поблизу вікна, заховавшись за фіранкою, дивився на нього і з подивом бачив його уважне, зосереджене, світле обличчя, повернуте до герба, обличчя дослідника чи художника, заглиблене і вольове, навдивовижу світле й холодне, з розумними очима.
Потім я знову якось побачив його. Це було трохи згодом, на вулиці; після уроків ми всі купою стояли довкола коня, що, підвернувши ногу, завалився на землю. Він лежав, ще запряжений в дишло, попереду сільської підводи, жалібно хрипів, шукаючи чогось розширеними ніздрями, і стікав кров’ю з невидимої рани, від чого поруч із ним повільно наливалася темним сіра пилюка вулиці. Відвернувшись, із відчуттям нудоти від цього видовиська, я побачив обличчя Деміана. Він не проштовхувався вперед, а стояв позаду всіх, у природній елегантній позі, як це було властиво йому. Його погляд був спрямований на морду коня, і в ньому знову була ця глибока, тиха, майже фантастична неупереджена уважність. Я, мабуть, довго дивився на нього і тоді відчув – ще цілком підсвідомо – щось дуже своєрідне. Я побачив обличчя Деміана і зауважив не тільки те, що це обличчя не хлопчика, а чоловіка, я побачив щось більше. Здавалося, у ньому було також і щось жіноче, а головне – на якусь мить це обличчя здалося мені не чоловічим чи дитячим, не старим чи молодим, а якимось тисячолітнім, якимось позачасовим, що відрізнялося від того, в чому ми живемо. Так могли виглядати тварини чи дерева або зірки – я цього не зміг би пояснити, я відчував не зовсім те, що зараз кажу вже дорослим, але щось приблизно. Можливо, він був вродливий, може, подобався мені, а може, здавався відразливим – це теж не можна було чітко визначити. Я бачив тільки одне: він був інший – не такий, як ми, він був мовби тварина або дух чи образ – я не знаю, яким він був, але він був не такий, як усі.
Мій спогад не підказує мені більше нічого, та й те, що сказане, почерпнуто, можливо, почасти вже з пізніших вражень.
Зрештою, ми знову зійшлися з ним ближче лише тоді, коли я став значно дорослішим. Деміан не був (як цього вимагала традиція) конфірмований у церкві разом зі своїми однолітками, і це знову ж таки дало привід для всіляких пліток. Дехто стверджував, що вони з матір’ю взагалі не сповідують ніякої віри або входять до якоїсь особливої, потаємної секти. У зв’язку з цим, мабуть, у мене виникла підозра, що він живе зі своєю матір’ю, як із коханкою. Ймовірно, все виглядало так, що він виховувався без будь-якої
