узявши у Енн хліб із сиром. – Ти трохи не втнула дурість, і я копнула тебе, тож ми поквиталися. Звичайно, ти можеш поїхати з нами.
Енн майнула до хлопів, аби сказати, що все залагодилося, і через п’ятнадцять хвилин діти гуртом побігли на пляж. Біля човна стояв засмаглий хлопець-рибалка, віком років чотирнадцяти. З ним був Тіммі.
– Човен готовий, Джорджо, – мовив він з усміхом. – І Тіммі теж готовий.
– Дякую, – відповіла Джорджа і сказала всім сідати в човен. Тіммі теж туди стрибнув, енергійно вихляючи довгим хвостом. Джорджа відштовхнула човен від берега, сама вскочила в нього й сіла на весла.
Веслувала вона чудово, і човен швидко поплив синьою бухтою. День був гарний, і діти тішилися рухом човна. Тімоті стояв на носі й щоразу, коли здіймалася хвиля, гавкав на неї.
– Він кумедно поводиться у негоду, – сказала Джорджа, налягаючи на весла. – Гавкає як божевільний на великі хвилі й дуже гнівається, коли вони плескають на нього. Він дуже добре плаває.
– Правда ж, гарно, що з нами собака? – вигукнула Енн, всіляко намагаючись спокутувати провину. – Мені він дуже подобається!
– Гав! – відповів Тіммі глибоким голосом і повернувся, щоб лизнути Енн у вухо.
– Я упевнена, він зрозумів, що я сказала, – Енн була в захваті.
– Звичайно, зрозумів, – сказала Джорджа. – Він геть-чисто все розуміє.
– Ми підпливаємо до твого острова! – збуджено повідомив Джуліан. – Він більший, ніж я гадав. А ще онде замок!
Діти підпливли до острова й побачили гострі рифи навколо нього. Не знаючи проходу між ними, жоден човен або судно не змогли б причалити до скелястого острівця. Посеред нього, на невисокому пагорбі, височів зруйнований замок. Його мурували з великих білих каменів. Зруйновані арки, вежі та стіни – ось усе, що лишилося від колись прекрасного замку, гордовитого й міцного. Тепер тут жили галки, а на горішніх каменях сиділи чайки.
– Виглядає цей замок страшенно таємничо, – сказав Джуліан. – Добре б тут висадитися й розгледітися. Не кажучи вже про те, щоб заночувати пару ночей!
Джорджа припинила веслувати. Обличчя її пожвавішало:
– Послухайте, а мені це й на думку не спадало! Провести ніч на моєму острові! Лише ми вчотирьох. Готувати їжу й уявляти, що ми тут живемо. Еге ж, чудово?
– Атож, – погодився Дік, захоплюючись островом. – Гадаєш, твоя мати дозволила б нам таке?
– Не знаю… – із сумнівом відповіла Джорджа. – Може, й так. Ану спитай її.
– А сьогодні можна тут висадитися? – спитав Джуліан.
– Ні, якщо ви хочете побачити затонулий корабель, – відповіла Джорджа. – Сьогодні ми повинні повернутися до підвечірка, а часу стане лише доплисти на інший бік острова Кирін і повернутися назад.
– Ну, я дуже хотів би побачити кораблетрощу, – сказав Джуліан, розриваючись між островом і трощею. – Дай-но я трохи повеслую, Джорджо. Не можна, щоб ти увесь час веслувала.
– Можна, – відповіла Джорджа. – Але я радо полежу
