дивився собі на ноги. Тимур трохи відсторонився.
– Це Ігор, мій товариш, він із Росії, – промимрив хлопець, – ну, не зовсім товариш, ми познайомились учора.
– З ним усе окей? – запитала дівчина.
М’який запах парфумів на хвильку відтіснив сонливість. Українець знизав плечима. Він не міг знати, чи все гаразд з Ємельяновим, бо не уявляв, через що той пройшов.
Крокуючи назирцем за Беккою, вони проминули кілька галерей зі скляними дверима, котрі чимось нагадували офісні переходи якої-небудь торгової компанії, і опинилися в іншій частині блоку «DW», що призначалась для ночівлі. Хлопець не знав точної форми будівлі, але здогадувався, що всі житлові кімнати зібрані в окремому крилі. Тут було тихо і затишно. Стіни замість фарби вкривала зелена оббивка з тисненим візерунком, а під ногами порипував ламінат. Де-не-де над переходами зблискували зелені стрілки з підписами «Emergency exit». Та загалом лампи горіли блякло, наче от-от готувались погаснути, і ледь освітлювали шлях.
Ребекка безупинно щебетала, час від часу вказуючи пальчиком на темні вікна, наче не усвідомлювала, що за ними чорнота. Щось розповідала, але Тимур не слухав її, засинаючи на ходу.
Зрештою вони піднялись на третій поверх і вступили до нового, яскраво освітленого коридору. Ліворуч та праворуч були двері. Над кожним входом висів яскравий півсферичний світильник. Коридор чимось нагадував недорогий і безпретензійний мотель. Схожість підсилювалась цифрами на дверях.
Чилійка провела чоловіків у кінець коридору і дістала з кишені два карткових ключі.
– Кімнати однакові, але можете спочатку глянути, а потім вибрати.
– Байдуже, – Тимур навздогад витягнув картку, на мить торкнувшись пальчиків чилійки. Йому дістався № 306.
Бекка усміхнулась, знову показавши ямки на щоках.
– Я подбаю, щоб речі найближчим часом перенесли до кімнат. Росіянину лишилась кімната під номером 303, якраз навпроти Тимурової. Тремтячими руками Ігор вчепився за картку. Труснув волоссям:
– Де?
Ребекка трохи відступила, показавши долонею на двері.
– Ось тут.
Ємельянов кілька разів спробував втрапити карткою в замкову щілину, але в нього не виходило. Зрештою, він таки встромив ключ. Виявилось: не тим боком. Посмикавши ручку, він без будь-яких слів чи емоцій витяг картку і заходився втикати її іншою стороною.
Це тривало цілу хвилину, аж поки Бекка не поклала руку на плече росіянина і м’яко промовила:
– Давайте я допоможу.
Ігор випростався. Тимур знову відсахнувся, спостерігши бездонну порожнечу в очах.
– Ні, – різко відрубав професор, ховаючи за спиною руку з електронним ключем. – Я сам.
– Я не про двері, – сказала дівчина, підступивши до Ігоря. – Ви не проти, якщо я вас огляну? Я тут за медсестру.
– Не треба, – глухо обізвався Ігор, і повторив: – Я сам. Сам! – голос був кволий, утробний, але сповнений злостивої рішучості.
– Як знаєте, – знизала плечима чилійка і відступила крок назад.
