пхикав він, не переймаючись, що його ніхто не чує. – Не кінець… Вони ж повернуться. Сьогодні вони обов’язково прийдуть сюди…
Тимур спостерігав, як повз нього, спираючись на товаришів, шкандибають чорношкірі найманці та японець. Ємельянова вели останнім. Його фактично несли на руках. У росіянина раз за разом підкошувались ноги.
Узрівши Ігоря, програміст пішов назустріч, коли раптом усвідомив: щось не так. Щось у вигляді новоприбулих насторожувало. Щось на їхніх обличчях…
Наблизившись, Тимур легко торкнув Ігоря за передпліччя.
– Як ти? – промовив російською. На язиці крутилися інші питання, але Тимур не поспішав.
Ємельянов не вимовив ні слова. Тимур нахилився, всерйоз налаштований розговорити росіянина. Та раптом, побачивши Ігореві очі, відсахнувся. Такої порожнечі він не зустрічав ніде й ніколи. Очей ніби не було. Тобто вони були, але наче… застиглі. Скляні кульки, обрамлені крововиливами. Здавалося, ті очі дивляться всередину, а не назовні.
– Чорт… – видушив із себе хлопець.
Наступної миті росіянин зігнувся, повиснувши на руках поводирів, і його вирвало.
XXII
Тимур крокував разом з усіма тісним коридором, освітленим двома рядами кварцових ламп. У грудях закипала уїдлива злість. Тимур сердився через те, що дозволив втягнути себе у цю авантюру. Злився на Штаєрмана та Ємельянова, бо ті мовчали всю дорогу, мов глухонімі, нічого не пояснюючи. Злився на Ріно. Через його жарти, зухвалу поведінку, а особливо – через той туманний вислів посеред пустелі. «Це твої дітваки, фелла». У той же час поза образою поступово розросталося нове почуття: тверде усвідомлення, що його звичний – такий зрозумілий і впорядкований – світ безповоротно канув у лету. Вислизнув з-під ніг. Хлопець почувався безпорадним, немов домашня рибка, що викотилась на підлогу з розбитого акваріума.
Тимур ще багато чого не розумів. Разом з тим він усвідомив одну просту річ: десь у пустелі розгорався вогонь. І схоже, він буде одним з тих, кому доведеться руками вигрібати весь жар.
XXIII
З точки зору обивателя можна виділити три основні рівні наукових проблем.
Перший рівень – найнижчий, найменший за значимістю. Він характеризується двома визначальними рисами: перша – науковці в чомусь конкретно обрахувалися і навіть не підозрюють про це, і друга – дана помилка жодним чином не впливає на щоденне життя простих людей.
Чудовим прикладом такої малозначимої проблеми є Томсонівська модель атома. Знаменитий англійський фізик Джозеф Томсон[41] припускав, що атом речовини являє собою цілісну (однорідну) позитивно заряджену масу, в яку, наче родзинки в пудингу, вкраплені електрони. Тривалий час «пудингова» теорія була панівною, поки інший фізик, Ернест Резерфорд (учень Томсона), не виявив її цілковиту хибність.
За іронією долі Резерфорд проводив експеримент, який мав би підтвердити Томсонове уявлення про структуру
Джозеф Джон Томсон (18 грудня 1856 – 30 серпня 1940) – фізик, що відкрив електрон, лауреат Нобелівської премії з фізики 1906 року.
