але такі правила.
– Окей, – програміст не мав сил сперечатися і вклав телефон у простягнуту руку.
Не підводячи очей, взагалі не рухаючи головою, Ємельянов дістав з кишені старезну «Nokia» і сунув її Ральфу.
– Це все? – не вгавав чоловік. – КПК, комунікатори, смартфони? Нічого такого? – він уважно придивлявся до новоприбулих.
Професор не відреагував. Українець похитав головою (якусь мить Тимуру здавалося, що Доернберг примусить їх вивернути кишені чи й узагалі обшукає, як перед посадкою на літак, але цього не сталося). Ральф стримано всміхнувся, буркнув:
– Чудово, – і зник на сходах. Ноутбуки не перевіряли. Значить, wi-fi не було.
Оскар Штаєрман, уникаючи прямих поглядів, жестами покликав українця і росіянина за собою. Утрьох вони почовгали нагору.
На другому поверсі Тимур та Ігор потрапили у кімнату для відпочинку. У просторому приміщенні, встеленому зеленими килимами, знаходився більярдний стіл; за ним стояв стенд із настільним футболом і тулилися докупи три шкіряні дивани. Під стелею висів проектор, напроти якого стриміла стійка зі здоровенним полотном. Дивани, проектор та полотнище утворювали кінозал. Дальню стіну підпирала широка книжкова шафа, забита книгами. Поруч з нею розташувався кавовий апарат. На столиках горіло кілька не дуже яскравих ламп.
Усі вікна були затягнуті цупкими малахітовими шторами.
– Вмощуйтесь поки що тут, – Штаєрман показав на дивани, – я піду перевірю, чи готові кімнати. Скоро повернусь.
Можливо, якби не втома і до дзенькоту натягнуті нерви, Тимур переймався б тим, що ступає на килим побурілими від пороху кросівками. Та зараз йому було все по цимбалах. Хлопець не роззуваючись, завалився на найближчу канапу. Спина щеміла, в потилиці гуготів біль, гарячим свинцем сповзаючи в шию.
Ігор Ємельянов боязко присів на краєчок іншого дивана і застиг, нахиливши голову.
У безмовності збігло кілька хвилин.
– Я геть не відчуваю ніг, – українець спробував зав’язати розмову з росіянином.
Ігор навіть не поглянув у його бік. Чоловік виглядав прибитим, геть розтоптаним.
– Та що з тобою таке? – Тимур звівся на лікті, намагаючись намацати поглядом Ігореві очі.
У цей момент повернувся Штаєрман. За ним до кімнати ввійшла невисока, але дуже фігуриста чорнявка. Перше, що кидалося в очі: коротенька стрижка «під каре» та грайливі бісики в підкреслено чорних чилійських очах. На ній був темно-синій комбінезон-безрукавка та білі гостроносі чешки. Дівчина сяйнула посмішкою, продемонструвавши запаморочливі ямки внизу округлих щік.
– Це Ребекка, – представив чорнявку Оскар, який встиг умитися і змінити сорочку. Чилійка знову посміхнулась, підняла руку, змахнула в повітрі пальчиками. – Вона проведе вас до ваших кают, джентльмени.
Тимур підвівся. Та де там – підскочив. Попри смертельну втому, він відчув, як внизу живота почало зсідатися млосне тепло. На мить перед очима
