Колись їх звали ямадутами і вони були слугами бога смерті Ями.
Тепер, наче самураї без господаря, вони згубили шлях, забули дгарму, і так, насолоджуючись тим, як гріховодять інші, перетворилися на демонів.
Тут, на землях царя Рами, вони знайшли покровительство великих темних отців, оспіване в раґах пророків нью-ейджу, і займалися тим, що підтримували морок на вулицях, у кав’ярнях, у газетах і телевізорі.
Кажуть, в Аїді душі блукають. Яків розумів, чому так відбувалось: простір там розсипався на скалки ілюзій раніше, ніж котрась із душ досягала цілі. Так у погоні за міражами душі петляють нескінченно довго.
Уклін Ямі, уклін Шиві, уклін Вішну. Ом шанті шанті.
9.
Сидячи у кафе і у піввуха слухаючи балачки брата, Яків зрозумів, що Матвій клав на недосяжні бажання, клав на амнезію, клав на обидва береги Ахеронту – на правий клав і на лівий теж.
Брат приїхав у царство Ями не просто дихнути випарами знедгармлених ракшасів – він прийшов сюди, щоб розгорнути екстрений стрес-менеджмент: найняти нового директора з розвитку, тямущого топ-менеджера, провести тотальний ребрендинґ і репозиціонування. І – в першу чергу! – звільнити понурого бороданя з веслом.
Поруч з Матвієм Якову було простіше переконувати себе в тому, що він, Яків, спустився в царство тіней просто так, виключно з інтересу дослідницького характеру. А ще підзаробити.
Коли ця версія видавалася йому непереконливою, Яків говорив собі, що зійшов сюди за своєю Евридикою, своєю Ситою, як Орфей, як Рама. Ом, ом, ом.
Найбільше він боявся виявити, що доля привела його у цей тартар не тому, що він розтакий звукорежисер. А тому, що його час серед живих уже сплив. Але думати про це не хотілося.
10.
До таких засновків можна було дійти, якби вдалося дізнатися, про що думав Яків, коли офіціантка поставила перед ними дві філіжанки.
Матвій скосився на братове горня. Кава. Одна. У брата – напій з цикорію.
– Що дивишся? Без кофеїну.
– Що ти куриш?
– Безнікотинові, на травах, – кинув Яків, пускаючи дим із запахом сіна. Шавлія, чебрець, материнка. – Львівські. Коли бачу, стараюсь купувати все львівське.
Чорний циліндр, золотий мундштук і безнікотинові сигарети – по-панськи. Усе це пасувало до його френча з драконами.
– Дай-но сюди.
Яків кинув пачку братові. Той запалив одну, затягнувся і скривився.
– Як суха солома. – І Матвій закурив свій «кемел». – Кава без кофеїну, сигарети без нікотину… Тьолку резинову ще собі знайди.
Офіціантка, поставивши їм на стіл попільничку, щезла. Вона вже вислухала нотації за те, що довго не звертала на них увагу і зволікала з меню. Брат хотів був крикнути вдруге.
– Спокійно, вона прийде.
Матвій кивнув. Неквапливість сервісу змушу вала його судини стискатися, слизові – пересихати,
