з цицьками, що за них міг би зачепитися Ноїв ковчег, роздає вже мій телефон наліво й направо.
– Сергію, – сказав я, – мені немає коли теревенити.
– Мені також, але для тебе є новина.
Я відразу подумав про суботнього чоловіка (так я тепер його називав, хоч, може, звався він не Саватієм).
– Ти серйозно?
– Я навіть вірш написав з цього приводу, – тяг із мене жили Приходько. – Послухаєш? Світає пустеля в листку подорожника, та хто знайде ключ від його мовчання…
– Сергію, – заблагав я. – Конкретно.
– Це довга й не телефонна розмова.
– Але йдеться про те?
– Так, увечері можемо зустрітись, і я тобі все розкажу. Отже, у «Трьох поросятах»?
– Ні, зараз, – сказав я. – У «Трьох поросятах» і зараз. Через двадцять хвилин я там буду.
У мене, мабуть, був конячий вираз обличчя, бо коли замість талонів я попросив у Сокирка службову машину, то він тільки приклав до серця долоню.
Сергій Приходько, вочевидь, переживав чорну смугу – сидів за порожнім столиком і не зводив очей з аркової пройми, де мав з’явитися я. Він скидався на забутого пса, який виглядав господаря, і в його сумовитому погляді також було щось собаче. Приходько, певно, й дзвонив від Катрусі (моє роздратування на неї минулося, навпаки, я готовий був поцілувати її пухкеньку, в ямочках, ручку), чорна смуга завжди вела його до «Трьох поросят».
Він винувато взяв із моєї коробки сигарету і навіть затягся неглибоко, боязко (його гнітило це безгрошів’я). Свою оповідь теж почав знічено, наче почував за собою вину, що не дізнався про це раніше. Однак я слухав його і не дихав. Приходькова розповідь дуже вже приставала до тих подій, які відбулися і які я тільки собі уявляв, виходячи з того, що сталося. Це вже була якщо не нитка Аріадни, то принаймні волосинка із неї, що вказувала на слід.
Отож учора Приходько вирішив не тринькати п’ятірку в «Трьох поросятах», а взяв пляшку й пішки помандрував на Поділ, у майстерню до Петра Чоломбитька. Давненько його не бачив, – ніби виправдовувався Приходько, – адже художники – це не поети, вони місяцями не вилазять із своїх нір, це я напишу тобі вірша в трамваї й ось тут, за столом, а їм подавай мольберта. Тож дай, думаю, провідаю Чоломбитька, і, слава Богу, застав його таки ж у майстерні. Ну, випили, розбалакалися, а далі я й кажу Чоломбитькові за твій клопіт, так і так, мовляв, чи ти, Петре, нічого не пам’ятаєш із того вечора, бо ж, здається мені, і ти тоді був у «Трьох поросятах». Петро мовчить, як заціпило, десь у себе дивиться, а тоді й каже – теж ніби сам до себе: «Стривай, це ж тоді я був із Олесем Остапчуком». Ну, я Остапчука не знаю, бачив його пару робіт на виставці, техніка в нього цікава, це мені запам’яталося, а самого Остапчука і приблизно не знаю. «Та знаєш ти його добре, – дивується Чоломбитько, – такий… середнього зросту… русявий… худий такий». Еге, кажу, і з одним носом і двома вухами, правда ж? У Києві, кажу, мільйон чоловіків середнього зросту, худих і русявих. Але річ не в тому, – вів далі Приходько. – Тут ось яка штука: виявляється, що той Остапчук
