та козаченькові уже пахне мандрівочка, отому козаченькові, що йому випадає дорога, і я закохано обмітаю сніг зі своєї попелюшки, адже цілком можливо, що мені доведеться мандрувати з нею в парі. Дякую, пані Надю, за віник, як там наш пан Ігорко – на місці? – авжеж, розбудовує державу і ніяк, бідолаха, не розбудує, думаю я собі, бо одному все-таки важко, один у полі не воїн, він, цей бравий вояка Ігорко Сердюк, увесь обклався газетами – це ж скільки людей їх пишуть, а він, сірома, мусить читати їх сам-один, мусить, бідолаха, вишукувати, що там пишуть про його партію, та саме завдяки газетам він, мабуть, і згадав те, що мав мені переказати.
– Слухай, ста-ий, – жував він слова разом із м’ятною жуйкою, – тебе давно шукає кіт.
– Який кіт? – витріщив я очі на Ігорка. – Мені ще цього бракувало.
– Та не кіт, а… – він витяг із рота жуйку, – Кріт. З «Відомостей». І дзвонив Сокирко, головний редактор «ВеВе».
Я на хвильку замислився, куди мені спершу передзвонити, і вирішив, що кіт хай ще половить мишей, а дзвінком до Сокирка я, мисливець-невдаха, можу вбити відразу двох зайців. Уже при самій згадці про любого друга Сокирка, з яким ми з’їли пуд солі разом із пивом і раками ще в комсомольських газетах, мені ставало весело, та й хто б це міг стримати усмішку, дивлячись на Сокирка, тобто на його довгобразу кобилячу голову, позичену у Фернанделя. Тепер мій любий друг і колишній комсомолець Фернандель виявився великим цабе, бо секретарка довго допитувалася, хто і в якій справі турбує, і я хотів було сказати англійською, що дзвонять із Голівуду, хочуть запросити симпатягу Фернанделя на роль Червоної Шапочки, але, потерпаючи, що Сокиркова секретарка не такий поліглот, як я, сказав, що турбує генеральний прокурор у справі майбутнього підпалу редакції. У слухавці відразу заграла музика, а відтак почувся знайомий голос:
– Сокирко слухає.
– Справді? – здивувався я. – А мені здалося, що Сокирко давно став неслухняним хлопцем, тому й довелося покликатися на правоохоронні органи.
– Ти влучив у десятку, – не образився він. – Саме про це я й хотів з тобою поговорити.
– Про що-о-о?
– Про вбивство, – сказав Сокирко.
– Убивство? – Мені зробилось недобре.
– Це гиба, – буркнув Ігорко, який очима стримів у газеті, а вухами в нашій розмові.
Від цікавості він навіть перестав жувати.
– Справа серйозна. Ти сам приїдеш чи прислати машину? – Сокирко зробив широкий жест: знай наших.
– Краще пришли, бо мою прикидало снігом.
– Добре, кажи, де тебе забрати.
– В ЦеКа. – Я намагався жартувати, але відчував, як від хвилювання гіркне в роті. – Маю до тебе зустрічне прохання. Щоб я не світився по всяких жеках, дізнайся, будь ласка, хто є власником ось такої квартири. – Я двічі повторив адресу. – Тільки прошу тебе, без шуму.
– Не вчи їсти печеного. Через двадцять хвилин виходь на вулицю. І не зв’язуйся з тими партіями, бо не відмиєшся. Скоро вибори. – Він поклав трубку.
Та
