повела плечима і взяла мене під руку, її коротенька лисяча шубка тепер зігрівала нас обох, та замість того, щоб хвилюватися цією близькістю, я відчув іншу тривогу. А коли ми завернули у скверик, то уповільнив крок: раптом здалося, що це вона веде мене до цього будинку. У ліфті я навіть витримав паузу – чи не натисне Сана кнопку третього поверху? Але ні, вона була з тих жінок, які не лізуть поперед батька в пекло.
Я дістав ключ і, перш ніж стромити його в замкову щілину, багатозначно подивився на Сану. Вона була незворушна. У коридорі зняв із неї лисицю і повісив на вішалку, як свій мисливський трофей.
– Тут так тепло, – сказала вона.
Порипуючи старим дубовим паркетом, ми перетнули одну кімнату, другу, потім зайшли на кухню. Сана здригнулася, коли раптово загримів холодильник.
– Не так уже й порожньо, – сказала вона і позирнула на стінку, де висів телефон. – О…
– Він не працює. І, схоже, давно. Якби телефон працював, то все було б набагато простіше.
– Що ти маєш на увазі?
– Хтось би давно подзвонив. Якщо не він сам, то хтось із його знайомих, і можна було б дещо спитати.
– Логічно, – сказала Сана. – А щоб подзвонити на АТС, ти не знаєш номера цього телефону.
– Мені здається, що він просто давно не оплачувався, через те його відімкнули. Номер можна дізнатися за адресою.
– То в чому ж річ? – звела вона свої безтямно тонкі брови.
– Річ у тому, що господар не просив мене стромляти носа ні в його телефон, ні в розетку. І потім я взагалі не знаю, чи це його власна квартира, чи наймана.
– Але ж людину спіткала біда. Як вона може про щось тебе попросити?
– Біда? Хтозна… До того ж цілком можливо, що офіційні розшуки тільки нашкодять чоловікові. Може, він од когось переховується. Може, йому так зручно, щоб тут хтось жив, а він тим часом…
– Сумніваюся, – сказала Сана. – Це тобі зручна така версія. Зручна доти, доки тебе не турбують.
– Твоя правда. Але приблизна. Чогось вип’ємо?
– Тільки не шампанського. А то я можу втратити самовладання.
Я відкоркував пляшку білого мартіні, і ми примостилися на дивані, який нагадував напіврозгорнуту книжку. Столика тут не було, ми тримали склянки в руках, і вони застерігали нас від необачних рухів.
– Є ще поштова скринька, – сказала Сана. – Ти зазираєш у неї?
– Нічого, окрім газети «РІО» та запрошень поремонтувати телевізор. Але ж сама бачиш: тут телевізора нема.
– Можу тобі подарувати, – без тіні усмішки сказала Сана. – Я казково багата людина.
– Дякую, я не страждаю без телевізора. А тобі перепала спадщина?
– Ні… Хоча можна сказати й так. Мені перепала спадщина.
Вона зробила довгий ковток і стала вслухатися у смак вина. Я зрозумів, що зачепив Сану за живе. Але мені дуже хотілося дізнатися про одну річ, і я знову злегенька натис на її вразливе місце.
– Ти
