Я так і зробила, але в «Трьох поросятах» його не було. Я собі щось там замовила, сіла і стала чекати. Думала, він ось-ось з’явиться і скаже: вибач, я був такий дурень… Чи, може, щось інше, не знаю, але було гостре передчуття якоїсь зміни… Гостре передчуття.
Сана піднесла склянку до білих губів. Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю – був спокійний і холодний, як крига. Тієї хвилини мені, як ніколи, ішло на душу це холодне біле вино. І те, що відбувалося далі, я намагався сприймати (і це мені вдавалося), ніби далеку чужу історію, яка відбулася не з нею, а з кимось іншим.
Він таки прийшов до «Трьох поросят», прийшов і вимучено їй усміхнувся, але усмішка та була страшною на блідому як смерть обличчі; він сів навпроти, та сумку, з якою прийшов, – звичайнісіньку спортивну сумку – ногою підсунув до Сани і попросив заховати в надійному місці, бо він поспішає, він так поспішає, що навіть не в змозі її поцілувати, хоча невідомо, коли вони знов побачаться. Він попросив за ним не виходити і поволі рушив до дверей, та видно було, що заледве стримує крок.
Ту спортивну сумку Сана відкрила вдома, і їй стало млосно. Там було стільки доларів, що вона боялася їх лічити. Того ж вечора «ТСН» передала, що на Прорізній з вогнепальної зброї убито бізнесмена. Як завжди, ніяких подробиць в інтересах слідства.
– У мене відразу тенькнуло серце, – сказала вона. – І не тому, що від «Трьох поросят» до Прорізної палицею кинути. І не через гроші. Я просто згадала, як він виходив… Згадала його ходу… Спину… Я вже тоді відчувала, що бачу його востаннє. Слідом за ним ступала смерть.
Сана притихла, очі її потемніли, бо, мабуть, знов побачила, як ішов од неї той чоловік і як у його сліди ступала костомаха.
Важка тиша щільно облягла порожнечу кімнати. Вона була як граніт, ця тиша. Раптовий гуркіт старезного ліфта розбився об неї, як скло.
– Може, ти собі навіяла? – сказав я. – Може, він потрапив за ґрати?
Вона глянула на мене, як на дитину.
– Про що ти кажеш? Такі люди й за ґратами п’ють мартіні і розмовляють по стільниковому телефону. Але… як це кажуть криміналісти… Немає тіла – немає смерті. У всякому разі для мене.
– Ти дуже довірлива, Сано.
– Занадто. Бо я хочу, аби ти знав, у чому моя небезпечність. Та якщо тобі це неприємно, вважай, що я все вигадала.
– Коли я кажу про довірливість, то маю на увазі…
– Кримінальні гроші? Я заробила їх у найчесніший спосіб. Бо після того, як усе це сталося, справді не порушувала угоди. Я більше року майже не виходила з дому. А щодо… пояса вірності, то не зняла його й досі. Ти не уявляєш, як він мене тисне.
Якраз це я уявляв непогано. Як і ту скляну стіну, що виросла поміж нами.
– Якби він з’явився, я б звільнилася і від пояса, і від грошей. Але віриться мало… Раніше я ще всяке думала. Може, й справді навіяла? Та не було в кого навіть спитати. Я раптом зрозуміла, що зовсім нічого не знаю про цю людину. Нічогісінько. Такий, бач, світ настав:
