у хворого здоров’я.
– А таке прізвище, як Ярчук, тобі щось говорить?
– Ярчук… Ярчук… – знов забубонів Василь Іванович, та видно було, що він його вперше чує, однак, щоб не остудити інтерес до своєї персони, сказав: – Ярчук, гм… Наче десь чув. Це щось овече?
– Собаче, – розізлився я, зрозумівши, що на Василя Івановича тут найменша надія.
Десь поміж ним, цією ходячою пивничкою, та інтелектуалом Іваном Маловічком золоту середину посідав Сергій Приходько. Він також сном-духом нічого не чув про Саватія Ярчука, але замість того, щоб водити мене за носа чи забивати мізки магією чисел, по-дружньому заспокоїв:
– Ну що ти все мордуєшся з тим чоловіком? Ну, дав тобі ключ, ну, забився десь у глухий куток, пише, або малює, чи миє посуд на Брайтоні. Скажи спасибі, що так славно вийшло, а то місця собі не знаходиш. Хіба не знаєш, що найтяжче боротися з тими труднощами, які ми самі собі вигадуємо? З’явиться твій Саваоф чи як там його, ще й не радий будеш, що так швидко вернувся.
– Усе це так, Сергію, та, бачиш, він навіть розрахункової книжки не лишив, щоб сплачувати за квартиру.
– Янголе мій! – щиро засміявся Приходько. – І ти ще працюєш у газеті? Голова Нацбанку рік не платить за квартиру, вся президентська рать чекає інфляції, щоб розрахуватися за житло копійками, а тобі не дають спати якихось три місяці? Я колись в одного дідка два роки перебивався, поки той на дачі сидів. Думав, він мені перепише квартиру, але знаєш, як це буває: коли вже на ладан дихаєш, то знаходиться п’яте колесо до воза. Отож простіше дивися на світ і не шукай суперечностей там, де їх немає. Ми всі докотилися вже до того, що найдужче нас непокоять нормальні речі. П’ятірку немає в кого позичити. Заспівай – і тебе забере міліція. А ти ще хочеш знайти людину…
Я видобув із кишені п’ять гривень, убгав їх Приходькові в сором’язливо розслаблену долоню й хотів піти геть, але в останню мить таки зупинився біля Катрусі:
– Не було?
– Ні, – задоволено сказала Катруся. – Давненько вже не було. Видно, знайшла, що шукала.
– Ти можеш зробити мені одну ласку?
– Всього лиш одну? – відверто спитала вона.
– Так, одну ласку. Коли з’явиться, скажи, що я дуже скучив за нею, – заплатив я відвертістю за відвертість. – І передай ось це.
Катруся взяла мою візитівку, довго вчитувалася, і нарешті до неї дійшло.
– Матінко рідна! Завідувач убивств. І кого ж це ти убиваєш?
– Таких гарненьких жінок, як ти. Причому наповал, – сказав я і вийшов на вулицю.
Стояв прохолодний вечір, але він уже пах соками, які тільки-но прокидалися у стовбурах дерев. Я любив цю пору – перші дні ледь уловимого пробудження – і, мабуть, ще довго блукав би містом, проте мав термінову роботу: було домовлено про моє інтерв’ю з генерал-лейтенантом міліції, тож мусив ще переглянути купу паперів, накидати план розмови й наперед заготувати запитання. Мене нудило від таких шаблонів, та цього беззастережно
