– це Макс Фріш і Фрідріх…
– Енгельс? – здивувався я.
– Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт. – Сокирко пропустив шпильку повз вуха.
– Чудово! Фріш, Дюрренматт і Крайній, – сказав я. – Отже, їх усе-таки троє. Троє відважних поросят.
– Ні, – не погодився Сокирко. – Третьому я пропоную сімсот баксів на місяць.
Він намагався застерегти мою реакцію, і я справді заледве не захлинувся, та миттю опанував себе і сказав:
– Вісімсот.
– Добре, вісімсот, – погодився Сокирко. – Плюс гонорар – і штука чистими.
– А головне – романтика, – сказав я. – Ходиш собі по моргах, тюрмах, ментах…
– От бачиш, ти ловиш усе на льоту, – зрадів Сокирко. – Я знав, що відділ убивств потягнеш саме ти. Де тобі ще стільки платитимуть?
– Таки це правда, – сказав я.
– Що? – не зрозумів Сокирко.
– Що ваша газета проіснує лише до виборів, – линув я на нього холодною водою.
– Дурниці. А якби навіть так, то це тебе не обходить. Адже ти не хапаєшся за роботу, ти ж тільки зрадієш, коли газета лопне, правда ж? – Він тримав удар з честю. – І потім, Андрію, я ж не пропоную тобі відділ транспорту чи промисловості. Ні, робота паскудна, це правда, зате ж скільки вражень, скільки цікавого матеріалу. Сам Дюрренматт позаздрив би.
– І від дзвінка до дзвінка?
– Боронь Боже. Для тебе я зроблю виняток. Два матеріали на тиждень, і – до побачення. Звичайно, матеріали-цвяхи. Автомобіль я тобі не обіцяю, але талони на бензин – регулярно. У нас своя заправка.
– Я подумаю.
– Він ще подумає. Та ти не уявляєш, що це за робота. Та вже сама ксива чого варта, з нею ти ногою відчинятимеш двері міністра внутрішніх справ і того дядька, яким ти назвався, коли до мене дзвонив.
У цьому щось було. Мене, хай йому чорт, іноді розслаблює надмірна фантазія. Я вже уявив собі, як іду широким коридором, потім ногою відчиняю важкі двері і тицяю генералам під ніс своє посвідчення: «Спокійно, хлопці, я із відділу убивств. Де ви вчора були між сьомою і дев’ятою вечора?»
Може, й справді якийсь місяць-другий попрацювати, а там воно покаже. Зрештою, це не клітка, з якої не можна вилетіти до тих птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у комори.
– Мабуть, твоя правда, – сказав я.
– Ти про що?
– У Європі лише двоє людей вижило на творчих хлібах. Ще був у Братиславі мій друг Рудо Слобода, але він повісився.
– Ти вже мислиш, як справжній криміналіст, – зрадів Сокирко, що Рудо Слобода повісився.
– Причому давно.
– Отже, згода? Може, тобі потрібен аванс? – Він уже майже накинув зашморг на мою шию. – Я знаю, що за оті політичні побрехеньки, які ти пишеш, теж непогано платять, але, повір мені, то невдячна справа.
– Твоя газета кишить такими побрехеньками.
– Я тобі пропоную інше.
– Можна
