Не знаю тільки, чи до того, як тобі дали ключ, чи після, але щось трапилося.
– Так. І я постійно чую це «щось». Воно не полишає мене ні на хвилину.
Я роблюся зовсім сентиментальним із Саною, хоч розумію, що вродливі жінки цього не люблять. Але я стаю патологічно сентиментальним і кажу їй таке, у чому не зізнаюся нікому.
– Сано, – кажу я. – У мене часто паморочиться в голові. Після однієї бійки я дістав струс мозку, й іноді находить таке запаморочення, що я ледве стою на ногах.
– Скільки це триває?
– Потім воно минулося. І ось тепер знов… Я не можу вранці схопитися з ліжка.
– Не треба різко схоплюватися з ліжка, – каже вона. – Цього не варто робити навіть тоді, коли у тебе все гаразд.
Я глибоко увійшов у роль її навіженого пацієнта: побачив себе із нею в тому ліжку, побачив великі тернові очі, що розширюються від ляку, і відчув судому в її тендітному тілі. Але я її не душив, не завдавав найменшого болю, а тільки жадібно злизував білу помаду із білих губів, і солодка судома передавалася вже мені.
– Ти можеш це вилікувати? – спитав я.
– Тобі треба приймати ноотропіл. – Вона вдала, що не розуміє мене. – А вилікувати… ні. Якщо мова про оте «щось», то позбутися його ти можеш лише самотужки.
– Сано…
– Мені пора йти. Дякую за шампанське – це було найхмільніше вино з усіх, які мені доводилося пити.
– Сано…
Вона підвелася. Вона залишала нещасного маніяка на кульмінаційному моменті, переходячи межі жорстокості і лікарського етикету.
– Не йди, – попросив я.
Вона ступила крок, потім пристояла і раптом сказала:
– Ми часто шукаємо не тих і не там. Au revoir[8].
І ґраційно пішла до виходу, знаючи, що я не зводжу очей з її ніг, – можна було збожеволіти, як їй пасував високий каблучок.
Останні Санині слова ще довго відлунювали у мені, навіть не так слова, як сам голос – чистий місячний голос, та раптом я скинувся від блискавичної думки: «А й справді, хіба ти певен, що той, хто дав тобі ключ, сидів з тобою за одним столом?»
Мені аж моторошно стало. Я викурив ще сигарету і теж залишив «Трьох поросят».
Але тепер я приходив сюди майже щовечора. Приходив, як злочинець, котрого тягне на місце злочину, чи, може, як маніяк, що вистежує жертву. Мені тяжко працювалося у тій, невідомо чиїй, оселі, мені там не сиділося, адже це вже нагадувало полон, якийсь неймовірний полон, коли над тобою ніхто не чинив свавілля, навпаки, тобі зробили добро, та, бач, примкнули тим ключиком у лабіринті постійних тривог. Саме тому, що ніхто силоміць не кидав мене до цієї в’язниці НЕСПОКОЮ, я не міг звідси піти допоти, поки не знайду чоловіка, що з доброго наміру (я вірив у це) дав мені ключ, а потім, напевно, потрапив у біду і так ненароком завдав мені гризоти. Я житиму в цьому полоні, поки все не з’ясується, інакше ніколи не знайду собі спокою.
Так само, як до тієї квартири,
До побачення (
