не можу сі дозвонити до тих мудозвонів на вахті. Ти їх десь видів? Вони шо, знов п’ют? Передай тим чортилам, жи правильний чоловік бде за півгодини колихатисі на повéрсі. Нє, я не прошу, жеби вони сі здоровкали чи там туалет відкрили, тіко прошу, жеби не смерділо самогоном і вареним целофаном. Ну, від крабових палочок, ти знаєш. Вчора сосискисьте варили? Ну то тим більше сі насмерділо. Най відкриют велике вікно! І виляют палочкову чи то сосискову воду десь гет. І жеби чайник помили, якщо вони знов в чайнику ті сосиски варили. Чуєш? Припильнуй мені тойво-во. Жеби потім не було проблєм.
До Перемишля вони доїхали за розкладом і при виході з автобуса Христина машинально подумки відділила від решти пасажирів тих, хто вертався на роботу після відвідин рідних. Щоб вирізнити заробітчан, не потрібно було зазирати до паспортів, вистачало їхніх розгублених озирань по боках, зляканих здригань, коли до них хтось заговорював, вистачало чути їхню мову з усіма цими «ну всьо, кóнєц», «це б’ю́ро не дáло мені позвол́єня» чи «я си наробила, а вони мені пеньонзи не дáли», та й те, що їхній одяг купувався на тутешньому українському базарі, теж було помітно. Христина пригадала, як колись гуляла по цьому базару вздовж нескінченних рядів фіранок, які тут продають, здається, споконвіку та з незмінним успіхом, і її зупинила одна із продавчинь:
– Ось, дивіться, яка хороша ткань, хіба ні? – і показала шматок рожево-прозоро-сріблястої тканини, сама при цьому уважно роздивляючись візерунок, ніби бачила його вперше.
– Хороша, – обережно погодилася Христина, озираючись за можливістю якомога швидше відступити. Але виявилося, що жіночка не збирається агітувати її купити фіранки.
– А цей невдячний прийшов сваритися, – плаксивим голосом продовжила, звертаючись не так до Христини, як кудись у простір. – Каже, жінка попрала у пральці, а тюль сіла. Ну не дура його жінка після цього! Хто ж тюль у пральці пере! Скаргу він на мене напише! Сам він як той Петро Скарга. Женився на дурі, а всі йому винні.
– О, а звідки ви про Петра Скаргу знаєте? – здивувалася Христина.
– Та як би вам пояснити. Спершу, як заміж виходиш, то років з десять-п’ятнадцять цікаво, а потім вже до книжки тягнешся. Шо-небудь почитати від нудьги. Про мучеників чи про святих.
Рожеві й голубі хвилі ритмічно розгойдувалися в неї за спиною, ніби куліси якоїсь дитячої казки. Продавчиня стояла на їхньому тлі, дивлячись кудись за лінію горизонту, частково закриту плечима Христини, і думала про щось своє. Про Петра Скаргу? Петра Могилу? Дмитра Туптала? Козацьке бароко? Зразки сецесійної архітектури в довколишньому ландшафті, наприклад, нещодавно відреставрований залізничний вокзал Перемишля, який тепер нагадував котрусь зі станцій метро у Відні? Христині захотілося зробити цій жінці щось приємне, але вона не знала, що саме: купити трохи тюлі? Від цієї думки їй стало тепло й трохи соромно, вона посміхнулася жіночці, яка не бачила її в цей момент, і мовчки відійшла, не наважившись руйнувати настрій, сформований із рожево-голубих мережив і химерної розмови.
Вона
