та звуки з приглушених напівсонною свідомістю раптом набувають якоїсь специфічної контрастності, не втрачаючи при цьому сюрреалізму напівсонного сприйняття. Товстенька постать водія таксі раптом опинилася зовсім близько, ніби збільшена на екрані монітора, а його голос натомість перетворився на глухий розтягнутий звук, ніби в диктофоні, де занадто сповільнене відтворення. Вуличний пес не пробігав, а майже пропливав повз неї, і враженню статечності та святковості цього променаду не шкодив навіть злякано підібганий хвіст. Перекупка, що поспішала з торбами на котрийсь із ринків, мала таку гордовиту поставу, ніби в торбах у неї лежали святі дари, а не червоноградські шкарпетки.
Христина пішла до метро, де вишикувалася традиційна для вокзальної станції черга за жетонами. У черзі вона спостерігала, як одне за одним стають на ескалатор люди – спершу штовхаються в натовпі, щільнішому далі від рухомих сходів і спокійнішому ближче до мети, а потім по одному ступають на сходи й різко пірнають донизу, ніби стрибають із висоти, сподіваючись, що от-от із котроїсь картатої торби вилетить дирижабль, підхопить їх на крильце, мов казковий лебідь, і дозволить довго та безтурботно кружляти під брудним склепінням метро, наспівуючи якусь сумну мелодію (для флейти?).
Христина тоді заникалася до якогось фастфуду в центрі, замовила каву, яка за інших обставин, мабуть, видалася б огидною, але там і тоді смакувала їй так, як колись у дитинстві відкладена бабусею на блюдце щойно знята пінка з варення. Схожою була саме інтенсивність задоволення, пронизлива, майже болюча, така, що примушує видобути із найдальших закутків пам’яті спогади, враження й асоціації, до того ж ніяк між собою не пов’язані.
Ось вона, чотирирічна, уперше йде з мамою за руку до зубного. Зуб зіпсувався й дуже болить, але лікаря вона боїться ще дужче. Кілька хвилин іде мовчки, роззираючись навсібіч на мовчазні й порожні ранкові вікна довколишніх будівель, мати теж іде мовчки, усе міцніше стискаючи її долоню, ніби боїться, що донька вирветься й утече.
– Мамо, тримай мене сильніше, – просить Христина. Мати стискає сильніше. – Отак добре. – Минає кілька хвилин, і долоня матері знову послаблює потиск. – Не пускай, тримай сильніше, – вимагає вона.
– У мене рука затерпла. Зараз, хвильку перепочину й знову буду сильніше.
Христина не може дочекатися, поки закінчиться хвилька, і починає тихо стогнати, далі все голосніше, поволі її стогін переростає в гудіння, наполегливе, уперте.
– Що ти робиш? – дратується мати.
– Мені страшно. Я не хочу до зубного.
– Звичайно, що страшно. Я ж тобі казала, не їж стільки солодкого. Тепер мусиш терпіти.
І від цієї погрози Христині стає ще страшніше, і вона гуде голосніше, аж із вікон визирають здивовані й заспані обличчя. Матері стає соромно, вона пришвидшує крок і мимоволі сильніше стискає долоню. Христина гуде
