style="font-size:15px;"> І давай назад добиратися. А вже глупа ніч, ніде ні автобуса, нічого. Нарешті зупинився якийсь таксист, я йому на мигах показую, що і як, він мене довіз. Бувають і такі добрі люди.
Приїхала я назад до своєї товаришки, серед ночі, вона аж перелякалася.
На ранок пішла забирати гроші. Ну, але ясно, шо мені нічого не віддали.
А через якийсь час товаришка моя каже: є дві роботи. Ідемо, подивимося.
Прийшли на одне місце. А там три такі злі грекині сидять, дивляться на мене вовком, ніби я в них щось украла.
– Ні, – кажу, – я тут не буду. Ідемо далі.
Пішли ми далі. А там бабцю треба було доглядати. У неї склероз. Бабця мене побачила – й на шию мені: «Доцю!» – кричить. У неї три доньки. Живуть поверхом вище. Грубі такі корови. Мамі ніхто води не подасть. Домовилися ми, і стала я за бабкою доглядати. Спершу десь півроку добре було. Бабка ще була при свідомості. Я їй їсти готувала. Була там день і ніч, тільки в неділю вихідний. То доньки між собою все сварилися й ділилися, хто буде по черзі по дві години біля мами. Більше було їм тяжко витримати.
Я все піду, наготую їсти, порозставляю все в холодильнику, позагортаю в серветочки, розкажу, що коли давати. Приходжу потім, питаю бабку:
– Ви їли?
Вона каже:
– Ні.
– А чого?
– Бо дочки все виїли.
Їм подобалося, бо вони такого, як ми, не вміють готувати. Ну, я тоді наготую нам обом їсти, і поїмо.
Бабка в мене все така чистенька ходила. Позачісую її. А одного разу приходжу, а донька мені каже:
– Вона все плаче, хоче цепочку, щоб їй зачепити, бо в тебе є, а в неї немає. А нащо їй та цепочка?
Я кажу:
– Як хоче, зачепіть. Хай хоч на старість людиною почується.
Я тоді бабку вимила, відкрила шафу, дивлюся, а в неї там одягу! Якого хочеш. А вона все в нічній сорочці ходила. Тоді я їй кажу: «Давайте переодягнемося». І вдягла її, зачесала. Донька прийшла, аж здивувалася. Каже: «Мамо, ти така гарна».
Але потім бабка почала здавати. Уже нікого не впізнавала. Уночі не спить, підходить до мене, стоїть над ліжком. Страшна, як мара. Почала кричати на мене: «Тобі платять – давай, працюй!» Ой, страшне то все.
– Ще будете замовляти? – перебила розповідь офіціантка.
– Так, принесіть ще коньяку і якісь фрукти, – попросила Галинка й продовжила: – А ще ж поліція всюди. Ті Афіни такі страшні. Там на кожному кроці різні курди, афганці. На вулицях лежать, сидять, їдять, пісяють, какають – страх Божий! А я як іду по вулиці, бачу поліцію, то мені аж ноги підгинаються. А треба ж не показати виду, щоб не зачепили.
Важко мені все це було. Усе молила Бога, шоб послав мені якусь іншу жіночку, шоб я замість себе привела і знайшла собі іншу роботу.
І тут приходжу колись додому, а товаришка мені каже:
– Дзвонив тобі якийсь Степан, сказав, що ти його знаєш, питав, чи можна передзвонити.
Я кажу:
– Не
