потім найшла їй курс реабілітації. Після операції вона бліда була дуже. Все до мене приходила, я масажі їй робила вже за півціни, жалко мені її було. От вона трохи поправилася і каже мені:
– За те, що ви для мене зробили, я пришлю вам гроші, приїдете до мене в Грецію, знайду вам роботу.
Я не повірила спершу, але вона справді прислала мені вісімсот доларів. Ну, шо мені було робити – лишити ці гроші собі я не могла, бо з чого віддавати? Тож і кинулася робити візу. Тоді віза коштувала чотириста п’ятдесят. Ой набігалася я, тож давно було, ше тяжко візи робили, не то шо тепер. Але я все зробила, сіла в поїзд і поїхала.
– Тобі взагалі інтересно те, шо я розповідаю? – раптом спохопилася Галинка й уважно подивилася на Христину.
– Розказуй, – звеліла Христина. Їй подобалася трохи безцеремонна манера поведінки Галинки, її розмашисті жести, широкі стегна й ще доволі пружні груди, які напинали завузьку блузку. У ній відчувалася якась енергійність і сила, стримана, акуратна, але водночас рішуча, така притаманна часто жінкам зрілого віку, які звикли в усьому розраховувати лише на себе.
– А ще в ніч перед від’їздом сниться мені моя мама, – продовжила Галинка з напівзаплющеними очима. – Шо вона так підходить до мене близько-близько, як жива, а я плачу, кажу:
– Мамо, я так давно вас не бачила. Простіть мене, мамо, шо я так далеко їду. Ви ж завжди казали, що на чужині жити недобре.
Мама мені відказує:
– Не переймайся, доню, не буде краще, але не буде й гірше. Нічого страшного не буде. Їдь, а там побачиш.
А я їй кажу:
– Мамо, пробачте мені, якшо я була накричала на вас, коли ви хворіли.
Вона перед смертю кілька років хворіла. А я доглядала її. Ну, й знаєш, як то буває зі старими і хворими. Іноді нерви не витримували. А вона мені:
– Та шо ти, доню, мені тепер так добре.
Я питаю:
– А де ж тато? Я так давно його не бачила.
– То того, що він далеко, – каже мама.
– Покличте його, мамо, – прошу я.
Вона кличе:
– Гріша! Гріша!
І звідкись дуже здалеку голос. Я кажу:
– Тату. Тату.
А сама плачу-плачу.
– Тату, – кажу. – Я вас так давно не бачила.
– То того, що я дуже далеко, – каже тато.
І зник. А мама каже:
– Веди мене до моїх внуків, я хочу з ними попрощатися.
І ми пішли до дітей. Вони на двоповерховому ліжку спали. Старший, як вона його погладила по щоці, тільки скривився, а молодший прокинувся. Я йому кажу:
– Тут бабуся, тільки ти не можеш її бачити, можу тільки я. Обійми її. Ось так, – і показую йому.
Мама каже до малого:
– Ти пам’ятаєш, як я тобі кашку варила, картопельку в мундирах?
Він обіймає її, і мама зникає.
Я вранці встала, пішла собі канапки робити, каву, збираюся. Тут встає син мій старший і каже:
