з цукерками. А доньки на мене:
– Де ти була? Ми в ресторан збиралися, через тебе не пішли.
І дають мені труси закакані, цілий мішок. Мені так прикро стало. Думаю, я до них із душею, а вони он які. При мені бабка ніколи під себе не робила, завжди я її на горшок садила.
Ну, давай я вичищати там усе після них. А сама думаю: треба звідси йти.
І через місяць почув Бог мої молитви. Зустріла я одну жіночку. Іду по вулиці, дивлюся, бачу на обличчі – Тернопіль. Підходжу до неї, питаю, чи потрібна їй робота, бо в мене є. Вона каже:
– Дуже потрібна, допоможіть, будь-ласка.
Я привела її до тої бабки. Доньки її перелякалися, кажуть, як це ви нас залишите. А я кажу:
– От вам жіночка, я її знаю, вона на сусідній вулиці живе зі мною в Тернополі. Вона буде замість мене. А я більше не можу. Втомилася. Нерви, та й не хочу жити в Афінах, поїду деінде.
Та жіночка з Тернополя підходить так до моєї бабки й каже:
– Вам буде добре зі мною, не бійтеся.
І обнімає її, а в самої під пахвою отакенний жмут чорного волосся й смердить.
Бабка в сльози. Вона така чистюля була в мене.
Ну, поїхала я до Степана. Приїжджаю. А дівчата мені кажуть:
– Що, приїхала таки? Казала ж, що не можеш тут жити.
– Приїхала.
Приходжу до Степана й кажу:
– Ти казав, що тут є робота. Я приїхала. Є робота?
– Зараз немає, але буде.
– А жити є де?
– Є.
– Де?
– У мене в кімнаті. Більше немає де.
І що я мала робити? Діватися не було куди. І хоча зовсім не хотілося починати нові стосунки після всіх проблем, які я мала з чоловіком. Але що було робити. От так і живу тепер там дванадцять років. Якби не те, що треба дітям помагати, давно нашкребла б собі хоча б на однокімнатну квартиру, але так мушу їм відсилати. А сама живу в комірчині. Син як був, то злякався. Не витримав і трьох тижнів. Каже – дуже тяжко треба працювати. І поїхав назад, додому. А я якось привикла. Сама знаєш, як нам було при Союзі, ніколи не було легко. Ти сама як, заміжня?
– Ні, – відповіла Христина.
– А була замужом?
– Ні, не була.
– А діти є?
– Немає.
– Може, і правильно, нікому нічого не винна. А то я як згадаю, чого натерпілася зі своїм, думаю, може б, краще була сама. Ну, а тобі от шо пораджу. Повір мені, добре кажу: ось тобі мій адрес, тут, на листочку. І трохи грошей. Заробиш – віддаси. Я знаю, шо ти зараз нічого не соображаєш. Подумай собі спокійно. Може, і не треба тобі їхати. Але бачу, шо ситуація в тебе безвихідна. Те, шо ти робиш – не твоє. А там хоча би чесною працею будеш на хліб заробляти. Приїдеш – подзвони, роботу треба спершу шукати, шоб дивитися за перестарілою жінкою. Бо то певніше, ніж бігати прибирати. На початку, поки звикнеш, мову вивчиш, тобі так краще. І зайвий раз на очі поліції шоб не потрапляти. Але сама ти не знайдеш. Треба, шоб хтось поміг. Треба дивитися, яка та бабка. Шоб вона хоча б трохи сама пересувалася, а її родичі жили окремо.
