з учнями, достосовуючись до їхніх побажань, виробляла із кожним інший стиль розмови. Це було цікаво, і час летів дуже швидко.
Тепер ця швидкість перетворилася на швидкість більш примітивну й буквальну – їй треба було за день встигнути доїхати до багатьох різних точок міста. Це було виснажливо й не надто цікаво, але рятувало від депресії, яка нападала в порожніх стінах вдома в періоди, коли роботи не було.
Але Христина ніколи не пробувала проживати чітко відміряний робочий час якомога повільніше, намагаючись утиснути в набридливу рутину щось приємне або хоча б просто індивідуальне. Мабуть, у цьому теж був свій кайф, непомітний на перший погляд і дуже своєрідний. Якесь схоже задоволення отримувала колись Христинина бабуся, готуючись до Святвечора. Вона починала ці приготування приблизно за три тижні до свят, ретельно розписуючи в спеціальну табличку, що саме та коли слід зробити. Наприклад, прибрати в шафах – до середини грудня, потерти мак і кутю – 5 грудня в другій половині дня, ліпити вареники – 6 грудня по обіді тощо. І коли Христина напередодні свята приїздила допомагати перевтомленій бабці, то їй завжди здавалося, що бабця отримує найбільше задоволення не в момент, коли завершує одну із запланованих справ, а через секунду – коли викреслює зроблене зі списку. Особливо тоді, коли це було зроблено відповідно до графіка. А по-іншому в бабусі ніколи не бувало.
Саме за таким неоприлюдненим графіком працювали тут усі. П’ятдесят анкет за день, шість за годину, по десять хвилин на відвідувача, з них п’ять – заощаджених, які належать тільки тобі, і можна встати, зробити п’ять кроків, відчути м’язи на ногах, стукіт каблуків по підлозі, зазирнути до кухні, зайвий раз пройтися до вікна в коридорі й назад, зробити ковток із чашки, перевірити повідомлення в телефоні, п’ять хвилин власного життя, оплаченого за тарифами проданого часу. Тому найважливішими були саме такі дрібниці – якою ручкою користуватися, яким степлером, з якої саме філіжанки пити незліченні ранкові кави, як уставати зі свого стільця, щоб задіяти якомога більшу кількість м’язів і при тому вибудувати максимально зручну траєкторію руху.
По суті, це було те саме, що і її теперішнє бігання з ліками – іноді вона ловила себе на думці, що найприємніше за весь день провела час, стоячи на зупинці в очікуванні автобуса й у самому автобусі, у вухах – слухавки, у плеєрі – аудіокнига, за вікном – сірий пейзаж, який не відволікає від книги. Це час, украдений у дрібних справ, час, який ні до чого не зобов’язує і який можна легковажно витратити на щось, що ніяк не входить у твої службові обов’язки, але за це потім не картатимуть докори сумління, як за час, коли просто лінуєшся й не робиш нічого. Іноді їй навіть здавалося, що саме такий, прожитий усупереч приписам час і є найбільш інтенсивно та свідомо прожитим, на відміну від часу, який назавжди зникає в момент законослухняного виконання рутинних справ.
Ніби читаючи Христинині думки, співробітниця VIP-віконця й справді не поспішала повертатися до розгляду анкет, і Соломії довелося кілька хвилин зачекати, аж поки настала її
