style="font-size:15px;"> – Мені він до вподоби, тому я нічого не маю проти, – продовжував Карніван. – Він, як то кажуть, толковий малий. Це підвищення піде Пеклу лише на користь. То я не розумію, у чому проблема. Хіба що, ти гадаєш, що в нього стане клепки посунути тебе з твоєї посади.
Олівій мовчав у відповідь.
– Облиш, ми ж демони. Підставляти одне одного в нас у крові. Так же цікавіше. Кар’єрні перегони й таке інше. Ніколи б не подумав, що великий Олівій боїться малого пацана.
– Я скажу так, Олівій, – порушив своє мовчання іще один демон. Він був таким високим, що головою майже торкався даху трамваю, а голос низьким та глибоким. – Твої страхи, то твоя справа. Ти маєш право турбуватися за свою посаду. Хоч Карніван і каже, що той пацан йому до вподоби, усе ж ми не будемо втручатися, якщо ти захочеш прибрати його зі шляху. Але й тобі допомагати не будемо. Так буде справедливо. Я гадаю, усі згодні?
Він оглянув присутніх. Ніхто не заперечував.
– Я на це й розраховував, Валхаар, дякую. Я повідомляю вам, що планую не допустити підвищення Алексіоса будь-якими методами і сподіваюсь на ваше розуміння.
Чоловік похилого віку ствердно кивнув головою і зник. Решта послідували його прикладу.
– Давай наступного разу без трамваїв, чувак, – мовив Карніван і зник слідом за рештою.
Трамвай №11 залишився порожнім. Він прибув на кінцеву станцію «Контрактова площа», наповнився людьми та продовжив свій звичний неквапливий шлях.
Денові здалося, що Алексі стукав у двері кілька годин, перш ніж почулися повільні кроки всередині будинку. Двері відчинилися й товариші побачили пристаркуватого господаря.
– Доброго дня, – голосно та бадьоро мовив Ден. – Ми хотіли б поспілкуватися з Леонідом Сергійовичем.
– Я вас слухаю, – тремтячим слабким голосом відповів старигань.
– Але… – Ден не зміг прикрити свого здивування. – Але ж Леонідові Сергійовичу має бути тридцять три роки. А ви…
«А ви виглядаєте на сімдесят три», – цю думку Ден залишив при собі.
– Так, це я. Просто трохи не у формі. Заходьте.
Сказати, що всередині будинок був занедбаний – не сказати нічого.
Вкриті пилом полиці, зів’ялі квіти на вікнах та брудний посуд, розкиданий повсюди викликали в Дена щонайменше відразу.
– Сідайте, де заманеться. Можливо, ви бажаєте чаю чи кави?
– Ні, дякуємо, – відповів демон. – Ми вже пили сьогодні.
– Ну, як вам завгодно. Я знав, що рано чи пізно ви все рознюхаєте й завітаєте до мене.
– Ми? – здивовано запитав Ден.
– Так. Ви ж газетярі? Я знав, що моє… – Леонід намагався підібрати слова, – як то сказати, «особливе» старіння приверне увагу писак.
– Вірно! Ми залюбки і з нетерпінням вислухаємо вашу історію.
– Що ж… точно не хочете кави?
Гості похитали головами.
– Ну, добре. Це почалося, коли Софія, моя дружина… колишня
