style="font-size:15px;"> Він вдарив ще кілька разів, розбивши велику вітрину. Розмазані червоні сліди крові залишалися на розбитому склі.
– Господи, хлопче, заспокойся! Зроблю тобі знижку.
– Ні! Ні! Геть! Йди геть! – кричав Максим, хапаючись за голову.
Він ходив поміж полиць, б’ючись головою об стіни.
– Йди геть! Припини! Припини!
Він впав на коліна, трясучись, ніби від холоду.
Іван Федорович схопив телефон, щоби викликати швидку, але Максим різко здійнявся на ноги та вибив телефон зі слабких рук. Наповнений злобою погляд був спрямований на переляканого старого.
– Будь ласка, хлопче… Максе… я не знаю, що сталося, але ми ж із тобою не перший рік знайомі… будь ласка, йди собі.
Максим схопив старого за шию та щосили штовхнув його на полицю позаду. Непритомне тіло Івана Федоровича привалило банками з консервацією.
Максим вдихнув повні груди повітря, підняв телефон та набрав номер.
«Слухаю», – почувся жіночий голос на тому кінці.
– Я прокинувся. Термінова справа. Зібрати всіх на базі «Київ».
«О, пане Ла Морт. Так. Усе буде зроблено. Висилаємо посилку».
– Нічого не потрібно. Тут усе є. У вас є дванадцять годин.
«Зрозуміло, сер. Усе буде готово».
Він натиснув червону кнопку на телефоні.
– Ненавиджу прокидатись, – мовив він сам до себе, після чого взяв одну коробочку з тістечками та направився до виходу, перегорнувши вивіску на дверях, на якій тепер було написано: «ЗАЧИНЕНО».
Ден та Алексі стояли біля воріт Леоніда Сергійовича.
– Цікава історія, – задумливо мовив Ден. – В обох випадках є кішка.
Алексі мовчав, втупившись в землю.
– Якщо вірити нашому Бенджаміну Баттону, то за кілька днів до Валерія повернеться його кохана дружина. Чи хтось у її подобі. А сам він перейме естафету експрес-старіння в Леоніда Сергійовича. Тож, ми можемо почекати кілька днів і спіймати тварюку на живця.
– Або напружити мізки і знайти її, перш ніж хтось іще постраждає.
– Моє завдання – спіймати втікачів із пекла. Мені байдуже на цих людей.
– А мені ні. Тож ми робимо по-моєму.
Алексі тяжко зітхнув.
– Нічого зітхати. Ти сам мене покликав.
– Ох же ж ці людські якості. Ну, добре, які пропозиції?
– По-перше, потрібно відшукати кішку.
– Як? Розкидаємо всюди «Whiskas»[5]і будемо чекати? Ухти, – Алексі глянув на настил із невеличких округлих білих камінчиків біля воріт Леоніда Сергійовича. – Милий тут райончик. Такі охайні тротуари. І гарні камінчики лежать. Усі однакові, підібрані гарно й добросовісно. Окрім цього.
Демон нахилився й підібрав чорний камінець. – Знайома штучка, от тільки can’t remember, де я міг таке бачити.
– Виглядає, наче якесь відьомське закляття.
Wiskas – відома марка корму для котів.
