Вона добра, лагідна, на ній і дитина зможе. А на Зоні боїтеся?
Не знаю, хто таку кличку дав чорній кобилі, але вона їй пасувала. Кобила була молода, норовиста і не кожного підпускала до себе.
– Якщо такий сміливий, то сам на ній їзди, – відказала я Петрусеві.
– А я й їжджу! А ось ви – боягузки!
– Це ми боягузки? – Маняша стала перед ним, зухвало поставила руки в боки. – Ми такі ж, як і ви. У нас рівність! Чи ти не знав?
– Якщо рівність, то сідай верхи!
– А й сяду! – Маняша гордо скинула голову.
– Не слухай дурня, – тихо кажу подрузі. – Ти ж знаєш, що кобила не до кінця об’їжджена.
– Я йому доведу, що дівчата нічим не гірше за хлопців! – голосно сказала Маняша.
Не встигла я й оком моргнути, як Маняша хвацько скочила верхи. І в той же час Петрусь цьвохнув кобилі по стегнам лозиною. Зона заіржала, стала дибки, брикнула задом, й за мить Маняша перелетіла через неї та впала попереду кобили.
– Навіжений! – заволала я з Валею в один голос.
Підбігли ми до подруги.
– Як ти? – питаємося.
– Нічого, – кривлячись від болю, відповіла Маняша. – Кіпчиком дуже вдарилася.
– Ну що? Накаталася? – регоче Петрусь.
– Ось я тобі… – Маняша показала кулака Петрусеві.
– Що ти? Пожалієшся мамі?
– І пожаліюся! – відказала Маняша, підводячись.
Можливо, вони ще б довго сварилися, але раптом задзвонили у селі дзвони. Всі кинули роботу, повернулися в бік села. Там вгорі стояв стовп чорного диму.
– Пожежа! Хтось горить!
Люди кинули роботу, побігли в село. І ми втрьох побігли. Дзвони завжди сповіщали про пожежу. Коли прибігли на вулицю, де горіла хата, там було повно людей, які носили з колодязя воду у відрах.
– Наша, наша хата! – скрикнула Маняша.
Дійсно, горіло їхнє житло. Як навіжена, забігала Маняша навколо. Вона помітила своїх двох молодших братиків, але матері ніде не було.
– Де мама? – питалася вона людей, але ніхто жінку не бачив, хоча вона повинна була бути вдома, бо лише вчора повернулася з лікарні, де лікувала хворе серце. Коли пожежу загасили, на згарищі знайшли обгорілий труп. Скоріше за все, жінці стало зле, коли вона поралася біля печі. Вона так і померла з кочергою в руках. Маняша спочатку плакала, потім завмерла, ніби закам’яніла.
– Я вже ніколи не пожаліюся мамі, – тихо сказала вона, витираючи очі хусткою.
Після поховання вдови виникло питання, куди подіти дітей? Житла не стало, родичів у них не було. Сусідка згадала, що у неї залишилася адреса двоюрідної сестри батька дітей. Колись, ще до війни, вона приїздила до села в гості з чоловіком, який був військовим. Мати Маняші була неграмотною, то «генеральша» (як її одразу охрестили в селі) про всяк випадок залишила
