обережно запитую я, дивлячись на стіну сусідньої кімнати, де у рамках висять світлини молодих хлопців.
– Все було у мене, – каже жінка і не помічає, як з очей котяться дві сльозинки по зморшках та десь губляться на обличчі. – І гарний чоловік був, і три сини, як три соколи. Всіх забрала клята війна. Ніхто додому не повернувся. Одна тепер радість – ваш веселий щебет у хаті почути.
Коли Лідія Максимівна пішла, Валюшка тихо мені шепнула:
– Я нікуди звідси не піду. Нехай мене ці ненажерливі блощиці до кісток з’їдять!
– Я – теж, – сказала я.
…січня 1955 р
Я – нездара. Я – телепень. Звідки у мені була така впевненість, що я все, як слід, вивчила та добре підготувалася до іспитів? На першій сесії отримала трійку з геології. Це неприпустимо. Це – моя перша поразка. Чи то я недовчила, чи викладач був до мене надто суворий – зараз достеменно важко сказати. Але факт залишається фактом. Я маю одну трійку. Це означає, що до наступної сесії я не буду отримувати стипендію. З якими очима я поїду додому? Як тепер мені дивитися в очі татові та мамі? Приїхати та сказати: дивіться, яку нездару ви виховали!
Я не справдила надії батьків. Тепер мені боляче і сумно.
Не знаю, щоб я робила без Валі, без Петруся. Півдня я проревіла вдома. Весь цей час мене намагалася втішити Валя.
– Ну не кінець же світу настав?! – каже вона мені, зрозумівши, що слова втіхи на мене не діють. – Тебе ж не виключили з інституту? То чого ж так побиватися?
– Як я подивлюся в очі батькам? Вони розраховують на те, що я отримаю стипендію. Я теж на це сподівалася. Розумієш, що це повинні були бути перші мої гроші у великому житті?! А я їх не отримаю, бо я – нездара!
– Досить ревти! Вже вся подушка від сліз мокра, – заявляє Валя. – А Петрусь надворі вже зовсім закляк, чекаючи на тебе.
– Що йому потрібно?
– Витирай сльози, вдягайся та йди до нього, дізнайся сама.
Неохоче вмиваюся, витираю рушником обличчя. У дзеркало хоч не дивися – очі пухлі, ніс червоний, як у Діда Мороза. Шкода Петрика, який на морозі аж пританцьовує.
– Чого тобі? – запитую замість привітання.
– Ходімо зі мною. Я тобі щось покажу.
– Мені зараз тільки гуляти, – кажу я, відчуваючи, що на очі знову навертаються непрохані сльози.
– Ходімо, – наполегливо каже він. – Треба з тобою поговорити.
Неохоче беру його під руку, кудись плетуся по кучугурах снігу. Незабаром ми опиняємося на центральній вулиці міста. Там, на головній площі, неподалік пам’ятника Леніну, височить ялинка. На ній безліч скляних різнокольорових кульок та «дощика».
– Яка краса! – кажу я захоплено.
– Ось бачиш! А ти не хотіла йти!
Ми, як маленькі діти, обходимо ялинку, милуючись її вбранням.
– Чи ти бачила таку красу? – запитує Петрик.
– Де? У селі? – я гірко посміхаюся. – Можна подумати, що у вас у хаті така була.
– Ні в мене, ні в тебе такого
