плач, – сказала я. – Не можна дорогу поливати слізьми.
– Мені страшно, – прошепотіла подруга. І стільки в її словах було болю та відчаю, що у мене запекло в грудях.
– Все буде добре, – сказала я. – Ти будеш мені писати, а коли станемо дорослими, ми обов’язково зустрінемося. Добре?
– Згода, – відказала Маняша та посміхнулася крізь сльози. – А ти не будеш сміятися над моїми помилками, бо я лише кілька років провчилася в школі?
– Ти що, моя дурненька?! Я буду рада звістці від тебе. Я ніколи, чуєш, ніколи тебе не забуду. І оте яблуко, яким ти мене пригостила, буду пам’ятати все своє життя! – заприсягнулася я Маняші.
– Пора! – дала команду «генеральша», коли автобус зупинився поруч нас, обдавши курявою.
Сусідки мовчки подивилися на жінку.
– І не дивіться на мене так, – сказала «генеральша». – З голоду Маняша не помре – це я вам обіцяю. Жінка взяла валізу, пропустила поперед себе дівчину, а потім повернулася і вже з салону автобуса сказала: – І не «генеральша» я, а «майорша». Це так, до вашого відома.
Жінки на те нічого не відказали. Братиків Маняші забрали до інтернату, а від Маняші я не отримала жодного листа, так і не дізнавшись про її подальшу долю. Проте своє слово я стримала. Я все життя пам’ятаю і її замурзане личко, і нашу дружбу, і оте незвичайно смачне яблуко…
Того ж літа батько добудував нову хату, і ми справили входини. У порівнянні з нашою старою похиленою хатинкою, вона здавалася такою великою, просторою та світлою. Новенькі мостини приємно скрипіли під ногами, ніби наспівуючи пісню. Всюди пахло фарбою та свіжою деревиною. Не встигли ми навтішатися новим помешканням, як материна сестра заявила:
– Я поїду від вас.
– Коли? Чому? І куди ти поїдеш? – У мами посипалися питання.
– До Горпини, що живе на кінці села, приїхала її донька з Донбасу.
– Це та, яка перед війною вийшла заміж за шахтаря та виїхала з села?
– Саме так. Я розмовляла з цією жінкою, і вона мені розповіла, що живе у невеличкому шахтарському містечку. Гарно там! І квартири з усіма вигодами дають.
– І хто тобі її там дасть? – у розмову втрутився батько. – Чекає на тебе квартира з водою та вбиральнею! Жили в тісноті та бідноті, а тепер і хата є, і не голодуємо. Чого тобі тут не вистачає?
– Хочу іншого життя для своєї доньки. Звичайно, я вам усім вдячна за те, що сприймали мене з донькою як найрідніших людей, але зараз інші часи. Я не хочу, щоб моя дитина на все життя залишилася працювати в колгоспі та жити в селі.
– І ти бач яка! – хмикнув батько. – Міською захотілося бути! Руки бруднити набридло! Чи гній почав більше тхнути?
– Зовсім не так. Доведеться бруднити не лише руки, а й усе тіло, – сказала жінка, – бо я буду працювати шахтаркою.
– Шахтаркою?! – вирвалося в мене. – Але це неможливо! У нашій соціалістичній країні давно заборонена праця
