свою пам’ять спадкоємцям, і дійшла ця кров до нас. І досвід є у нас, і сила, а тому і віра, і пам’ять повинні бути.
Як же інакше? Тоді степ просто втратив би свій духовний смисл. Але коріння є. Глибоке коріння. Хай ішла якась там частина суспільства на схід (більше на захід) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди зоставалася на місці, на батьківщині своїх предків. Народ завжди збереже свою сутність і свою кров, яким би йменням ми його не називали».
«Британський» Геракл в українському брилі
Колоритно-симпатичний наш бриль – воістину (і споконвіку!) український національний головний убір.
З прапрачасів!
І носили його, сплетеного із соломи (то фабричні були з інших матеріалів, а вже в наші дні і з капрону, а в ті часи лише із соломи – найдешевший підручний матеріал!), не тільки селяни, рибалки і пастухи-чабани, а й міщани, і школярі-спудеї, мандрівні філософи (згадаймо хоча б Григорія Савича Сковороду)… Та, Господи, хто тільки не носив бриля у позаминулі й минулі віки! Українця без вишиваної сорочки, без шароварів, свитки та бриля й не уявляли!
Всі його носили. А Іван Петрович Котляревський зодягнув у нашого бриля навіть римського бога Меркурія (покровителя торгівлі, купців і взагалі мандрівників)! Пригадуєте: «Меркурій низько поклонився, Перед Зевесом бриль ізняв».
Але то Котляревський, батько новітньої нашої літератури, як відомо, так перелицював на український лад Верґілієву «Енеїду», а ось що ви скажете про такий вельми дивний – як на перший погляд дивний – експонат Британського музею. Мова йде про червонофігурний килик (чашу для пиття, кухлик) з Аттики. Робота неабияка, відомого античного майстра Брига. Датується V ст. до н. е.
Так ось на тім кухлику-килику зображено Геракла.
І все б нічого (мало де не зображували грецького героя!), але ж у скіфському вбранні!
І все б нічого, але ж той ніби скіфський одяг дуже нагадує… український. А на голові в грецького героя і напівбога – не традиційний, як у скіфів, башлик, а звичайнісінький український бриль!
Справді-бо, де ви ще побачите Геракла в українському солом’яному брилі!
Збереглися й кам’яні постаті зі скіфських поховань Північного Причорномор’я, що подобизною своєю скидаються на… запорожців.
Безбороді (хоча скіфи борід не голили), а вуса півколом опущені вниз. Козацькі! Та й самі скіфи з тих камінних зображень на позір – січовики-козаки!
Тож і виходить, що Геракл сьогодні – це не тільки скіфська історія, а через Скіфію і наша, вже українська, як і їхня змієнога богиня, незрівнянна донька Дніпра нашого є і нашою богинею.
Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах, до яких Борисфен ще судноплавний.
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я, скіфський
