з-за кондиціонера. Пішов. Тільки вона зібралася розбігтися і скочити з мечеті, як відчула, що спина не розгинається. Чортів радикуліт.
– Ой, – сказала Хаміда і спробувала розігнутися ще раз.
– Ой, – сказала Хаміда вдруге і заголосила: – Джамухо! Джамухо, хай тобі чорт, допоможи мені звідси злізти!
– Я не хочу лякати вас пеклом і не збираюся описувати, як добре біля Всевишнього. Словами цього не опишеш, а все інше ви й так чули від імама Мусси. Скажу коротко: хто вірує у Всевишнього і Судний день, той нехай говорить на благо або нехай мовчить. Аллах послав мене, аби перевірити вашу гостинність, бо ж пророк Мухаммад заповідав нам, що гість приносить у дім десять блаженств, з яких одне забирає собі, а дев’ять залишає господареві. Я прийшов для того, аби подякувати вам за гостинність, яку ви мені, на славу Аллаха, виказали, хоч і не знали, що то був я. Завтра вранці, іншалла,[12] я повертаюся в Укранію, де в мене, з нескінченної милості Всеблагого, нове життя і нова сім’я, тож більше я вас не побачу. Та й бачити, правду кажучи, не хочу, – сказав дідусь Саїда ротом його май-френда з Укранії. – Ви вже всі дорослі, й мені тут робити нічого. Живіть своїм життям. Ви виросли хорошими дітьми, і я бажаю щасливих років вашим сім’ям.
– Нашим сім’ям кінець, раз наш дідусь говорить устами невірного! – озвався Ібрагім, племінник Рамадана, брата Саїдова батька.
– Мовчи, Ібрагіме, бо не відаєш, що кажеш. Всевишньому видніше, – сикнув на нього Мохаммед Сулейман, найрозважливіший із Туейрі.
Постоялець усміхнувся, чим несподівано нагадав Саїдові покійного Хамаду аль Туейрі, і провадив далі:
– За все, що ви мені зробили, я хочу наповнити ваші серця радістю і сказати вам, що сімейне прокляття роду Туейрі з милості Аллаха може бути знято.
– Прокляття дому Туейрі! – загомоніли бедуїни. Про нього в родині Саїда воліли не говорити, але всі чоловіки добре знали, що таке прокляття Туейрі.
– Всі ви знаєте, що стається з чоловіком у домі Туейрі, коли настає час одружуватися, – сказав старий Хамада вустами юнака.
Бедуїни закивали головами. Закивав і Саїд, уже й не ніяковіючи та не дивуючись нічому, а сумно згадуючи всі моменти, пов’язані з родовим прокльоном, що тяжів над їхньою родиною вже кількадесят років.
– Це принизливо! – озвавсь Ісмаїл Сулейман.
– Так, – загуло товариство. Нікому не хотілося згадувати, що трапилося з кожним із них у шлюбну ніч.
– Так ось, діти мої, милістю Всеблагого завіси темряви впали з моїх очей, тож я, спізнавши небесні покрови та здійнявшись у духовні сфери, ясно уздрів, що ми заслужили на цей сором, – сказав Хамада. – Колись давно, коли мій прапрадід був ще маленьким, його прадід відмовив у притулку одній жінці-кяфіру, що втікала з Півночі. Вона втікала від свого гріха і шукала порятунку в нашому селі. Наш славний прадід вигнав її та сказав, що навіть собака більше заслуговує на притулок, ніж вона, невірна блудниця, хоча пророк Мохаммед, мир йому та благословення Аллаха, наказував нам, що він – пророк милосердя. Тож,
Якщо буде на те Божа воля (
