сандалі.
– Довго не затримуйся, – сказала на прощання Хаміда своєму чоловікові.
– Гаразд, – сказав той, не дивлячись їй в очі, і теж пішов із хати.
Скоро він зник за рогом будинку, і Хаміда залишилася сама.
Як доречно вона відправила молодшого до Ахмеда!
Хаміда накинула хустку, затулила обличчя і тихцем пішла слідом за чоловіком.
Біля будинку Мохаммеда Сулеймана стояли автомобілі: новий «ніссан» його брата в перших Абдула Туейрі, джип «паджеро» його дядька, Ісмаїла Сулеймана Туейрі, джип «тойота» брата його дядька, Мохаммеда Сулеймана Туейрі, і куплений зі знижкою в Шармі новий кремовий «ауді» дядька брата його батька, Ібрагіма Туейрі.
Біля входу на подвір’я Мохаммеда стояв син брата в перших його батька, Джамуха – між друзями просто Джума.
Джума курив «клеопатру». В сутінках його зелені шорти таємничо світились.
– Мир тобі, – привітався Саїд.
– І тобі мир, і хай буде з тобою благодать Найщедрішого, – відповів Джума. – Як справи, Саїде? Давно не бачив тебе.
– Слава Аллаху, – відповів Саїд. – А в тебе?
– Слава Аллаху.
– А ти не підеш усередину? – поцікавився Саїд, як завжди, трохи нерішуче.
– Ні, – сказав Джума. – Я стерегтиму вас.
– Стерегти? Від кого?
– Від усяких, – сказав Джума і міцно затягнувся «клеопатрою». – Гарного вечора.
Хаміда спостерігала за чоловіками на відстані. Вона перейшлася вулицею аж до моря і розчаровано буркнула собі під ніс:
– А чорт би тебе взяв, Джамухо!
Поки там що, сутінки переросли у цілковиту темряву.
Тривали безмісячні дні осіннього місяця Шаввал. У темряві Хаміда ледь не стукнулася об пальму біля дому Заєда.
– Зараза, – просичала вона крізь тканину на обличчі.
Хоча… Хаміда ще раз глянула в бік Джуми, роззирнулася по боках і, незважаючи на вік, почала швидко, мов кішка, дертися пальмою вгору, на дах.
У кімнату, куди зайшов Саїд, напхалося з десяток бедуїнів, усі – його родичі. Під стелею обертався вентилятор, але всі вікна були зачинено, тож у кімнаті зробилося парко. Саїд роззирнувся і втер піт із чола краєм хустини.
Бедуїни сиділи півколом. Біля стіни, спершись спиною, сидів його постоялець. Той, що винаймав будинок із фіговим деревом. Той, з Укранії. Саїд так і не зміг запам’ятати його імені, тому звертався до нього зазвичай «май френд» – «друже». Біля ніг гостя стояла тарілка з фініками. Поруч, на таці, стояв чайник. Мохаммед Сулейман наливав гостеві чай.
– Мохаммед Сулейман, Ісмаїл Сулейман, Ахмед, син Ібрагіма, – перелічував Саїдів постоялець мовою Корану з місцевим акцентом. – А це хто? Абдул? Маленький Абдул? Не може бути!
– Абдул, Абдул, – загули чоловіки.
– Май френд, – сказав Саїд, – що діється?
– А, ось і Саїд! – сказав постоялець Саїдові, і Саїд відчув, як
