на роздратованість, а може, саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням. І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не може повернути, смішний борг – дві пляшки пива, а все ж… І що далі, то більше не добирав висловів.
– Ти точно Тобік, гав та гав, – сказала раптом Кароліна.
Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голосом – не вгамується, поки не тупнеш до нього.
– Справді, годі вже, – лякливо озвалася мама. Їй головне – аби не пересварилися.
Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у легені, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк вилетів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук. І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий мамою, почав обтиратися. Мовчки.
У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей – бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в тому ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори минають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточно розійшлися?… Не знаєш?… Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?… Курям дала, Кароліно?
Ні, нізащо.
Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й інших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без цікавості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не готувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оцінювання. Без класної керівнички знала: найголовніше – не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать. Де варто бути відмінницею, від кого вчитися – вона сама це вирішить. Головне – вибратись із цього глухого закутка.
Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала номер брата і попросила дозволити приїхати до нього.
«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із житлом, – сказала вона. – Мені потрібно протриматись у вас від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків». Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».
Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті – і це зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному віці – а далі хлопець пішов угору сам. Після закінчення Київського національного університету знайшов роботу, змінив кілька фірм, аж поки опинився у великому торговому центрі. Через півроку власник вже не міг обійтися без цього
