рцог більше часу проводив у колі сім’ї, надолужуючи згаяне. Втім, надолужити, якщо річ стосується життя, – марна праця. Аж тепер, коли волосся взялося сивиною, а рука, двічі пробита кулями і тричі – шпагою, вже не так певно тримала зброю, герцог зрозумів, якою марнотою були сповнені його дні й ночі спершу в боях за імператора Карла V та принца Філіпа, потім – у нескінченних суперечках між дворянством за не варті уваги дрібниці – землю, гроші, жінок…
А війн на своєму віку Хуан бачив чимало. Його дід, герцог Алонсо де Каррено, загинув у боях із невірними. Тоді, у часи реконкісти – багатовікової боротьби іспанців за звільнення своєї землі від арабських завойовників, справою честі іспанського ґранда було пролити кров на полі зміцнення віри і відвойовування одвічних християнських володінь у маврів. Майже вісім століть тривала реконкіста. Лилася кров, та міцнів, гартувався гордий іспанський дух. Дворянство Кастилії, Валенсії, Каталонії, Арагону змалечку виховувало своїх синів для битви за християнську віру.
У 1492-у впала Ґранада – останній мавританський бастіон на Піренейському півострові. Реконкіста завершилася. Герцог Авґусто де Каррено, батько Хуана, за героїзм при штурмі Ґранади отримав з рук «католицьких королів», Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського, шлюб, яких об’єднав окремі королівства в одну країну, нові земельні наділи і титул «де ла Торре».
Накопичений у переможних війнах бойовий дух не міг утриматися в тісних межах півострова. Того ж 1492-го Колумб приєднує до іспанських володінь величезні заокеанські колонії. Іспанія запанувала ще й у Новому світі.
Хуанові довелося служити вже онукові «католицьких королів», Карлові V Габсбурґу. Які були часи! Іспанія розквітала, переможні війни імператора Карла одну по одній приєднували до імперії, яка потроху ставала світовою, нові землі – Нідерланди, Німеччину, частину Італії. «У моїй державі ніколи не заходить сонце!» – пишався монарх. На службі в такого короля – могутнього, веселого, який щедрою рукою роздавав вірним людям завойовані землі, можна було й збагатитися, і запобігти ласки, нових титулів… Якби ж не полум’яний норов! Якби ж не любов до жінок і до пригод!
Аж тепер, коли плоть заспокоїлася, а дух вознісся над суєтою, збагнув герцог де Каррено де ла Торре, що справжній сенс життя – не у війні, а у мирі, спокої, злагоді, у цьому безмежжі простору, який відкривався зі стін замку на багато миль довкруг. На півдні краєвид ген-ген удалині облямовували ледь помітні вершини Сьєрра-Морени, на півночі урочисто несла свої води Гвадіана, а довкола, скільки око бачить, милували зір родючі долини – поля, сади, виноградники – джерело незмірних багатств роду де ла Торре.
Замок стояв на вершині невисокого пагорба. Його могутні стіни, що посивіли від часу і подекуди взялися мохом, видавали вік – у ті часи товщина і висота кам’яної кладки слугувала не втіхою серця власника, а прямому призначенню: стіни захищали від ворогів. Згадкою про недалеке минуле вишкірилися у вузьких бійницях п’яти круглих башт по периметру стіни старовинні гармати. За заведеним іще прадідом нинішнього герцога порядком одна з них стріляла опівдні, щоб сповістити полудень околишнім селам, а інші сонно дивилися пузатими жерлами в небо, марно очікуючи нападу якихось маврів чи бодай своїх рідних, іспанських, розбійників.
Та небо дихало миром.
Герцог любив зранку пройтися садом довкола палацу, піднятися на мури, озирнути з височини свої володіння, напитися краси й могуті, яка струмувала цієї ранньої пори із високого, не палючого ще неба, від неозорого обширу зелених долин, землі його предків, за яку войовано, яку боронено, яку плекано й люблено.
Потім, потай від усіх, він походжав розкішним квітником під вікнами дружини, вдихав пахощі троянд найрізноманітніших кольорів та сортів, які вирощували садівники під керівництвом донни Анни, торкався пальцями пелюсток, і це незвично ніжне відчуття змушувало скоріш битися серце. Господи, яка ж краса довкола, скільки радощів для душі, скільки потаємних притулків для стомленого, виснаженого у битвах і любовних зустрічах тіла! І чому він не знав цього раніше? Чому аж на схилі віку Бог відкрив йому ці земні розкоші?
Чомусь саме отакі прозоро-сині, солодко-запашні, безмежно-просторі у своїй свіжості й незайманій чистоті ранки особливо гостро нагадували Хуанові про минущість сущого. Скільки їх, отаких чисто-незайманих, доведеться іще зустріти? Скільки разів судилося привітати схід сонця, скільки – провести поглядом осяйну кулю за межу виднокола? Скільки разів іще зима змінить осінній дощ, а навесні знову розквітнуть сади, вибіливши своєю пелюстковою заметіллю його колись вороново-чорне волосся? Замело, замело… Це називається «шляхетні сивини»… А як хочеться жити, Господи! Як хочеться іще спізнати усього! Хоч непізнаного начебто й не залишилося…
Блукаючи трояндовими заростями, герцог перебирав у думках події свого бурхливого, насиченого подіями, майже легендарного життя. Гортав, немов сторінки книги. Деякі з них йому хотілося читати довго, уважно, а інші – пробігти злегка, не зачіпаючи душею колючок, що так і стирчали зі спогадів.
