стало у його темному від крові житті, відколи з’явилося у ньому це сонячне створіння, юна вдова, яку він вихопив із похмурого блиску Толедо, столиці Карла, усупереч волі обох родин, оселив отут, у замку Каррено, і віддав у ці тендітні руки ключі від господарства, від замку і від власного серця.
Її світлість керувала легкою, та сильною і вправною рукою, чого аж ніяк не сподівалися від неї мешканці замку, слуги, котрі звикли до жорсткого порядку під час недовгих наїздів герцога, який більше часу проводив у Толедо, Мадриді чи у військових походах, ніж удома. Жодна зайва травинка, що пробивалася між плитами доріжок, жодна гілка, що затінювала високі, з кольорового венеціанського скла, вікна розкішних зал і затишних кімнат палацу, жодна порошинка на мармурових плитах підлоги, жодна темна плямка на столовому сріблі не ховалася від пильного ока молодої господині. Слуги любили її, поважали за вимогливість і служили вірно й покірно.
Герцогові давно минуло сорок, коли він, нарешті, поступившись вимогам родини і необхідності продовження старовинного роду, та й власному серцю, яке знайшло ту єдину, задля пошуків якої пройшов моря і землі, одружився. Його попереднє життя варте було окремого життєпису – стільки пригод, таємничих, дивних, карколомних, героїчних і ганебних довелося пережити чоловікові, що не минав нагоди стати усупереч долі. І коли він підкорився їй, зрадлива й лиха, вона одразу віддячила за всі порушення присудів. О, ця доля, вона не пробачила жодного з порушень, віддячила за всі гуртом, віддячила так гірко…
Такого лагідного ранку не хотілося згадувати лихого, та чомусь думки несамохіть перебирали листочки дерева пам’яті, торкалися обережно отих уже пожовклих від часу, майже сухих і безболісних спогадів.
Тоді, у день вінчання, коли єпископ поєднав їхні руки у присязі на вічну вірність, йому, господареві околишніх земель і людності, майбутнє видавалося простим і безхмарним: вони удвох із молодою дружиною житимуть отут, у родовому замку, пильнуватимуть родинного гнізда, дбатимуть про довколишні землі й людей, які на цих землях живуть. У них народяться діти, багато дітей. Нащадки роду де Каррено де ла Торре. Це будуть хлопчики. Принаймні троє. І дівчатка також, але вже потім. Спершу хлопчики. Імператорові потрібні воїни! Він дбатиме про їхнє виховання. Навчить усього, що необхідне іспанському ґрандові. Їздити верхи, володіти шпагою – і не просто володіти, а перемагати. Завжди, завжди перемагати. Він відкриє синові, ні, синам, усі таємниці, які йому відомі. А дівчаток виховає справжніми вельможними дамами. Вони виростуть вродливими, як їхня мати, мудрими, як батько, матимуть чудові манери, вийдуть заміж за рівних собі за походженням і житимуть у любові й радості аж до схилу віку. Народять нових воїнів новому королеві. І жодна з дочок, жоден із синів ніколи не припуститься прикрих помилок, яких свого часу накоїв їхній батько… Помилок, за які й досі червоніє його серце, помилок, за які його засуджено, гнано й банітовано, за які й досі не приймають при дворі, за які сором (чи гордість) пектиме серця усіх де Каррено на століття
