великі, білі, й одна – чорна, закріпить мантилью, і Анна перетвориться на герцогиню де Каррено де ла Торре – вродливу, горду, владну. Добру й справедливу, але горду й владну, як належить іспанській ґрандесі.
Сонце підіймалося все вище, зігрівало землю. Зігрівало руки герцога, чомусь холодні, наче вся кров від них відлила до серця й мозку, в якому визрівав дикий плід. Плід колючий, підступний, ганебний. Та сонце Іспанії, солодке, тепле, грайливе, навіть найгіркішим плодам дарувало стиглість і мед. І ось уже план, що визрів у голові Хуана, втратив свою первинну гіркоту й почав здаватися простим, безпрограшним, швидким у виконанні та позбавленим прикрих наслідків.
Про це не знав ніхто, але Хуанові здавалося, що всі уже обізнані з його злочинним, безбожним, хоч і необхідним наміром. Здавалося, знає навіть Анна. Знає, знає! Хай не прикидається! Чому вона тоді сьогодні така надміру сувора і неприступна? Мабуть, щоб заздалегідь захиститися від будь-якої підозри!
Знають і камеристки з покоївками. О, ці веселі дівчата з довколишніх селищ, яких Анна особисто відбирала на службу, готові вмерти за порухом її пальця! А вже догодити господині у найрізноманітніший спосіб вони й поготів уміють! Ач, як чекають кожного погляду, лиш натякни – і в окріп стрибнуть, і будь-яке доручення виконають, і любовну записку передадуть, і проведуть потаємними дверцятами коханця!
Хуан заскреготів зубами. Нічого, хай лише передадуть оту записку, яку він сам і напише, хай лише відчинять оті потаємні дверцята, хай лише проведуть отого чортового коханця, якого він сам обере для продовження роду де Каррено, – а там він із ними порахується! За все, за все порахується! Він їм покаже, як передавати записки, як водити коханців, як ганьбити його ім’я! Жодного свідка не залишить!
– Маріто! Наливати вина господині повинен Хозе! Чи ти не знаєш? Геть з моїх очей!
Маріта закусила губу, закрила руками обличчя й кинулася геть, так і не зрозумівши, чим прогнівила із самого ранку завжди спокійного і доброзичливого пана.
– Що з вами, любий муже? Чим не догодила вам моя служниця? – звела очі на чоловіка здивована Анна.
Хуан майже почервонів. Засоромився власних думок. Навіть не думок, а того, що необережно і передчасно виказав свої наміри. Якби перепрошувати служниць дозволяла його родинна гордість і пиха, він готовий був це зробити, бо відчуття справедливості, не до кінця винищене абсолютною владою над людьми, заперечувало проти такого незаслужено грубого поводження. І справа навіть не в служниці, справа в Анні. Він не хотів засмучувати її бодай на мить.
– Вона порушила закони етикету. Не личить, щоб вино вам наливала служниця. Є на те Хозе. Він двадцять років слугує чесно при столі й вина ще батькові моєму наливав. Та годі-бо! Дозвольте запросити вас на прогулянку, кохана герцогине. Такий чудовий ранок!
Анна схилила голову на знак згоди.
Хуан якийсь дивний сьогодні. Зазвичай веселий і дотепний, цього ранку він чомусь згадав про етикет, образив Маріту…
