у своїй постійності спосіб – зрадою…
Скільки зла, скільки горя посіяв він, уславлений, легендарний дон Хуан, поміж жіноцтва! Зведених ним жінок вистачило б на цілий монастир. А для покинутих, зраджених, обдурених, зганьблених, що у розпачі розлуки й болю звели рахунки з життям, знадобився б окремий цвинтар.
Скільки ж білих троянд довелося б йому щодня носити на їхні могили! Відтоді він ненавидить білі троянди.
Та диво дивне! Навіть перед смертю вони не проклинали його. Не проклинали! Навпаки, дякували.
Незбагненні, незрозумілі, таємничі істоти – ці жінки!
Так, за ним тяглася довга смуга жіночої любові й чоловічої ненависті, смуга перемог, смертей, зрад. Але тільки він, дон Хуан де ла Торре, знає, чого ніколи не було в цьому потокові болю й торжества. Жодній із цих жінок він не дав дитини. Жодній.
Колись це його тішило. До всіх неприємностей іще й така – це вже занадто. Потім примусило замислитися – чому?
І аж після гучного весілля, після стількох освячених законом, церквою і справжнім палким коханням ночей дон Хуан відчув оцю безповоротну втрату. Він не може стати батьком. Не може. Не здатний. Він, могутній герцог, іспанський ґранд, володар земель і людності, він, легендарний підкорювач жіночих сердець і тіл, неспроможний на те, що залюбки творить кожен із його селян. Він порожній, позбавлений плоду. Оце і є вона, кара. Кара за все – і за зведених, і за зганьблених, і за збезчещених, і за вбитих. Усвідомлення цього попелило душу, палило тіло на повільному вогні люті й ненависті до самого себе, штовхало на шлях хибних, фантастичних, злочинних рішень. Одне з них визріло щойно…
Йому потрібен син. Потрібен нащадок роду. За будь-яку ціну! Якщо він, герцог, неспроможний на це, знайдеться хтось інший, хто зможе. А потім… Хто знає наперед, що буде потім?
Хуан заскреготів зубами. Рішення прийнято. Це страшне, гірке, болюче, ганебне рішення. Однак йому потрібен син!
Сонце повільно підіймалося, немов кероване силою його погляду – погляду володаря земель, людності, природи. Ось промені заграли в кольорових вітражах вікон спальні донни Анни. Сонячний зайчик блиснув у шибці, розбудивши сонне царство її світлості. Ось Маріта, камеристка сеньйори, відчинила вікно. Це означає, що Анна прокинулася. Ось і вона сама, свіжа, наче троянда після дощу, визирнула у вікно, заплющила очі, підставивши на мить біле личко лагідному сонячному променю. Хуан заховався за трояндовий кущ і жадібно, немов злодій, крадькома спостерігав за тим, як хвилясте чорне волосся впало на груди, на обличчя, здійнялося ніжним прохолодним іще вітерцем догори й опустилося, заплутавшись у стрічках і бантиках нічної сорочки. Ось вона простягнула руку, наче запрошуючи соловейка, що виспівував своєї ранкової пісні, сісти просто на долоню. Ось перехилилася через підвіконня, наче щось загубивши. При цьому сорочка сповзла з плеча і майже оголила груди.
О
