від кожного слова. Так буває тільки в часи молодості. Такий юний, такий іще недосвідчений. І такий вродливий!
Звичайно, це ненадовго. Дуже скоро його тіло отвердне в походах і боях, вкриється рубцями, які болітимуть на зміну погоди, слід від шпаги чи кулі може спотворити це відкрите обличчя, що промениться синім поглядом так щиро й довірливо. Дуже скоро, хлопчику, тебе обмануть, використають і викинуть, понівечать у першій же сутичці з любов’ю цю недоторкану ніжність, і ти більше не пропонуватимеш людям і світові себе так вільно і беззахисно. Навчишся таїтися, хитрувати, пройдеш школу підступів, облуди, вступиш до університету підлості й зради. Так ненадовго вистачає цього першого спалаху почуттів у незайманій душі! Та сьогодні, отут, на верхівці цього зеленого пагорба, відкритого вітрові й сонцю, він, такий юний і чистий, ще твій, Анно. Твій? Ні, навіщо…
Анні не доводилося боротися з собою, як то часом буває з жінками, які наприкінці свого жіночого віку раптом усвідомлюють, що життя минуло марно, що тонкощі їхньої душі та розкоші зрілого тіла ніким не поціновані, що ось-ось краса зазнає остаточної і безповоротної руйнації, і якщо не зараз – то вже ніколи. Саме тоді поважні матрони з добрих родин кидаються в авантюрні романи з юними пажами чи музикантами. В романи, які за доброго висліду продовжують віку і підживлюють почуття. В романи, які стають ганьбою роду і ховають винуватця довіку в камені замкової в’язниці, а саму матрону – в башті замку чи у монастирі. В романи, які залишаються на століття здобутком нащадків у піснях менестрелів.
Анна не мусила силувати душі. Їй не бракувало ні любові, ні ніжності, ні тілесних утіх. Усі тонкощі любові земної і небесної отримала її душенька і тілечко в обіймах коханого чоловіка. І все ж чогось, мабуть, бракувало…
В усіх розкошах заможного і ситого життя у замку була одна хиба – бракувало різноманітності. Нудьга, нудьга, нудьга. Постійно одні й ті самі обличчя, люди, слова. Ті самі стіни, дерева, навіть квіти. І люди ті самісінькі. Ще не встигнеш запитати, як уже знаєш, що, яким тоном і коли отримаєш у відповідь. Інколи Анна здавалася собі замурованою в кам’яному мішку. Так хотілося свіжого повітря, свіжих відчуттів, інших людей. Саме на людей, на спілкування і відчувала найбільший голод душа. Коло наближених, тих, із ким спілкуватися дозволено етикетом, правилами, звичаєм, вичерпувалося кількома слугами і дуеньями – ото й усе. Герцогині, іспанській ґрандесі, сеньйорі не вільно розмовляти аби з ким. До двору, до столиць – старої, Толедо, і нової, Мадрида – Хуанові шлях закритий. Ще надто свіжа пам’ять про його криваві подвиги, надто багато ображених, із багатьма довколишніми сеньйорами стосунки напружені через оті ж колишні подвиги – не так багато в Іспанії людей, яких не зачепила крилом чорна слава дона Хуана. У гості їх запрошували рідко – хіба дон Ортадо. Ще іноді до замку заїздили музиканти чи актори, знаючи, що тут їх очікує теплий і щедрий прийом донни Анни і дуже холодний – самого герцога. А загалом – нудьга…
Мабуть, якби по замку бігало троє чи четверо малят, як в усіх інших родинах,
