Удари, іржання коней, лайка з обох боків – такий відчайдушний лемент кілька хвилин порушував тишу старого пралісу. Нараз почувся тупіт коней – то наздоганяв карету герцог із десятком солдатів.
– Тікаймо, хлопці, їх багато! – вигукнув хтось із розбійників, і вони, принаймні ті з них, хто міг тікати, розчинилися в лісовій гущавині, зникли, немов нікого й не було.
– Анно, люба, з тобою все гаразд? – не надто дбав про етикет і про пристойність перед сторонніми схвильований герцог.
Він енергійно й зграбно, не даючи собі знижки на літа, зіскочив з коня, пригорнув дружину до грудей:
– Ти не злякалася?
– Я не встигла. До того ж наша охорона не дозволила навіть роздивитися обличчя розбійників. Вони розігнали їх миттю.
– Дивно, звідки в наших лісах розбійники? Давненько не чули про них… – пробурмотів собі під носа дон Раміро, командир замкової залоги. – Що ж, ти, синку, молодець. З першим хрещенням тебе!
Енріко, ще не заспокоївши дихання від розпалу короткого бою, здавалося, почувався розчарованим – не встиг насолодитися сутичкою і перемогою, не встиг показати усю свою майстерність та відданість господарям. Його синій мундир із червоними обшлагами, вичищений учора перед відповідальною поїздкою, мав такий самий акуратний вигляд, як і зранку перед дзеркалом, але пильне око Анни побачило у ньому якийсь ґандж.
– О пресвята Діво! Вас поранено!
Трохи нижче ліктя рукав нового, акуратно вичищеного мундира розтинав слід від удару ножем, якого таки встиг завдати йому один із розбійників. На зелене листя скрапувала кров.
– Отак! Перший бій – і перша рана! – схвилювався батько, дон Раміро, який очолював охорону герцога.
– Допоможіть йому! Сюди, в карету, Енріко! – В голосі Анни вчувалося стільки материнських, ніжних, медових нот, що біль від рани, мало відчутний у запалі бою, перетворився для Енріко на джерело насолоди. – Допоможіть йому!
– Навіщо? – звів брову молодий лейтенант, якому така пропозиція видавалася ганебною.
Він стрибнув із сідла, описавши майже акробатичне коло, і тільки трохи прикусив губу, бо рука таки відгукнулася болем. Зате потім Енріко тричі поблагословив і розбійника, і його ножа, і рану, неглибоку, та болючу, бо завдяки цій рані та крові, що текла з неї на диво рясно, він отримав усі насолоди, про які досі не міг і мріяти.
– Допоможіть йому зняти мундир, доньє Паоло! Обережніш…
Його новий, акуратно вичищений, та вже забарвлений першою кров’ю мундир знято. Теплий літній вітерець приємно освіжив тіло під вогкою від поту короткої сутички сорочкою. Ось її обережні пальчики відкотили рукав сорочки… ось витерли кров навколо… ось перев’язали рану власною хусточкою, облямованою дорогим брюссельським мереживом. Хусточкою, що пахне нею…
– Ваша світлосте, дозвольте мені, – запропонувала свої послуги донья Паола, що почувалася тут зайвою.
