іще щось говорила, та Енріко не чув її слів. Він чув тільки небесну музику, що лунала з її вуст, музику без слів і без змісту. Відчував пахощі лаванди від її сукні й тонкий мускусний дух від її тіла, краєм ока дивився, як підіймаються й опускаються у такт диханню груди в глибокому викоті, пестив їх очима. Наче ненароком поклав поранену руку на коліна герцогині.
– Отак мені зовсім не боляче! – усміхнувся.
– Ви усміхнулися, мій хлопчику! Як добре! Вам уже краще, правда? Я турбуватимуся про вас, я вас вилікую, от побачите, тільки обіцяйте мені полежати і не навантажувати руку! Гаразд?
Немає на світі нічого солодшого, ніж приймати турботи коханої жінки. Коханої, жаданої, любої! Навіть коли про це знаєш лише ти, а вона й не підозрює.
Коли залога повернулася в замок, новина про сутичку з розбійниками і поранення молодого дона Енріко одразу поширилася серед мешканців. На Енріко дивились як на героя, який порятував життя та честь герцогині й був поранений у бою.
Назвати подряпину, яка швидко загоювалася, раною було б явним перебільшенням, та відмовляти донні Анні в її материнських турботах було нісенітницею для юного лицаря, який прагнув двох протилежних речей водночас: ніколи не розлучатися з коханою і водночас ніколи її не бачити, адже Анна – дружина його сюзерена, герцога, вірність якому він заприсягся зберігати двічі – як дворянин і як солдат.
Тим часом Анні все більше подобалися ці щоденні зустрічі: вранці перед прогулянкою вона змащувала рану бальзамом і накладала чисту пов’язку, а ввечері промивала її настоєм цілющих трав і знову змащувала. Першого ранку Енріко після перев’язки поцілував її пальці на знак вдячності за лікування. Це суперечило етикету, охоронець не мав права цілувати руку її світлості, але хіба може етикет передбачити усі відтінки! Відтак ці поцілунки стали обов’язковими. І навіть бажаними. І не тільки йому…
Анна вже й не рада була, що рана так скоро загоюється. Він був таким милим, цей ніжний, тендітний хлопчик… Мабуть, таким був би їхній із Хуаном син… У нього були б такі ж сині, як у Хуана і в Енріко, очі. Такі ж широкі плечі, вузькі стегна, маленькі, але міцні чоловічі руки…
Анна зауважила, що пестить ці широкі плечі й міцні руки зовсім не уявно. Дивно, що хлопчик так довго стримується. Чоловік із досвідом на його місці вже давно закрив би їй рота поцілунком. Та саме ця несміливість, трепетна ніжність, ця стриманість, яка коштує йому видимих окові зусиль, і подобається їй найбільше… Цього юного лицаря можна не боятися. Ні, саме цього і варто боятися, із цим потрібно закінчувати якнайскоріш, бо можна зайти задалеко. І Хуана немає поруч.
Цієї ночі Анні не спалося. Задушлива південна ніч визрівала грозою. Десь удалині вже гриміло. Навіть відчинене вікно не рятувало, свіже повітря не хотіло переступати підвіконня. Вийшла на балкон, вдихнула повітря, яке принесло з недалеких гір таку бажану прохолоду. Як добре! Простягла руки до повного місяця, відчула, як хвилі ніжної прохолоди обвівають розпашіле тіло. Скинула пеньюар,
