один його брудний погляд ображає гідність моєї дружини.
– А закоханий хлопчик не ображає?
– Ні, не ображає. І годі про це. Я стомився і хочу спати.
Хуанова широка спина немов стіною затулила її від вікна. А під вікном, вона відчувала, стоїть він. І дивиться на вікно її спальні. Дивиться, уявляючи картини їхнього кохання. Дивиться, переживаючи всі муки пекла. О світлий, радісний хлопчик!
Анні, попри усі труди подружнього ложа, чомусь захотілося вибігти просто отак, голою, на балкон, підставити його поглядові себе, своє виточене, гнучке, струнке, майже дівоче, не торкнуте іще материнством тіло. Хотілося завмерти під цим поглядом, обертатися, вигинатися, відчувати його усім єством, простягати руки, щоб він торкнувся усіх найпотаємніших западин… Аж застогнала, згадавши його долоні на своїх грудях… ні, та вона збожеволіла! Тепер, у подружньому ліжку, після ночі кохання, коли все тіло аж горить від Хуанових пестощів, коли у животі – легко, аж хочеться літати, а між стегнами – натруджено щемить, вона, розпусна, негідна, розбещена жінка, думає про іншого!
Ні, Хуан повинен кудись його перевести, подалі від замку, подалі від неї, інакше біди не минути. Якщо вже й тепер, після досконалих подружніх пестощів, вона думає про Енріко, це – хвороба. Згинь, маро, мини!
Ранок тепер був для Хуана найважчою порою дня. Підвестися з ліжка, розправити стільки разів зранене, бите, калічене тіло – мука. Суглоби скрипіли, як старе дерево у бурю. Затерплі за ніч м’язи погано слухалися. Голова боліла, нагадуючи про добрий десяток непоганих ударів, які їй, бідолашній, колись довелося витримати на війнах і дуелях. Ні, марно Анна запевняє, що він усе такий же сильний. Зовсім ні. Просто не любить скаржитися. А роки беруть своє. Колись він був невтомним, і прокидався вранці після трудів кохання таким же свіжим і сильним, як соловейко чи лев…
Сина… Сина. І тепер. Негайно. Поки руки тримають шпагу, поки голова світла. Інакше він не встигне навчити хлопчика того, що належить знати і вміти нащадкові роду де Карренос де ла Торре.
Про це він думав і під час своєї неодмінної ранкової прогулянки стіною замку. Біля казарми чулися звичні звуки – дзвін шпаг і лайка офіцерів.
– Доне Енріко, вас кличе герцог! – передав запрошення слуга.
Франциско аж сплюнув спересердя – знову найменшенький, знову якісь розмови з герцогом, того й гляди, призначать на батькове місце, забувши, що тут є іще й старший брат, якому воно належить за законом.
Уперше в житті Хуан не знав, як розпочати розмову з одним зі своїх васалів. Він міг просити Енріко про що завгодно, і навіть не просити, а наказувати. Кожен із його дворян мусив, повинен був, за щастя мав би мати будь-яке розпорядження сюзерена. Але таке…
– Доне Енріко, я задоволений вашою службою. Ви добре керували залогою у час моєї відсутності. Я знову збираюся залишити на якийсь час замок, і знову хочу доручити вам його безпеку.
Хуан сподівався побачити вираз торжества, задоволення, втіхи, та помилився. Енріко здавався занепокоєним, навіть зніченим.
– Я…
