зможе відпустити його. Та Енріко переміг себе першим.
– Я прийду тоді, коли ви мене покличете, моя пані. Якщо для цього потрібно буде чекати все життя, я чекатиму.
Він легко перекинув струнке молоде тіло через огорожу балкона і зник у темряві саду.
Анна підняла з килима пеньюар, загорнулася у нього, знайшла у собі сили дочвалати до ліжка і впасти долілиць упоперек.
Дорога від Толедо, знайома, давно вивчена, видавалася Хуанові нескінченно довгою. Він не знаходив собі місця. Лютував без причини, кидався з лайкою на солдатів охорони, чомусь лихий був на дона Раміро.
Що ближче дім, то дужче палило його запитання: встигли чи ні? Сталося чи ні?
Йому здавалося, що він одразу дізнається, чи сталося те, що так ретельно готував, чи відбулося це необхідне для народження сина таїнство.
Анна не вміє брехати. Її очі скажуть одразу. А цей дурник Енріко? Він також, наївний, не зможе приховати своїх почуттів.
– Доне Раміро, пошліть когось із людей у замок, нехай попередить про наш приїзд. Хай приготують добру вечерю!
Солдати радісно загули – їм теж хотілося, нарешті, спокою, гарячої страви, смачного вина і ночівлі в теплій казармі.
Коли вдалині з’явилися стіни замку, навіть коні побігли швидше. Герцог завжди ретельно дотримувався церемоніалу прибуття, заведеного іще з діда-прадіда: щойно кавалькада з’являлася з-за повороту, герольди звуками труб подавали знак мешканцям замку, щоб виходили зустрічати господаря, потім урочисто відчинялися ворота, першим в’їздив герцог, за ним – усі інші, вишикувана залога віддавала честь зброєю, а комендант доповідав, чи все гаразд.
Цього разу ритуал було дотримано з точністю до дрібниць. Єдина відмінність – за коменданта, оскільки дон Раміро подорожував разом із герцогом, доповідав дон Енріко.
Хуан уважно слухав молодого заступника коменданта, і не так слухав, як вдивлявся у відкрите, ясне і щире обличчя.
Сталося чи ні? Мабуть, ні. Чи він так майстерно прикидається? Ні, напевне, ні. Занадто молодий, та й у кого навчитися?
Ні, мабуть, ні…
Хуан не знав, яких почуттів зараз у його серці більше – розчарування чи радості. Радості від того, що подружня вірність збережена і не потрібно бруднити шпагу кров’ю мерзенного зрадника, чи розчарування – не відбулося. Ще не зараз…
Коли церемонія привітання закінчилася, Хуан поцілував Анну. Уважно вдивився в її обличчя. Вона немов чекала – зачіска, його улюблена сукня – блакитна, шовкова, і вираз очей, який знав тільки він, – так Анна запрошувала його до спальні.
Та прийняти запрошення просто зараз він не міг – це означало б порушення усіх правил: спершу урочиста вечеря, відпочинок потім.
До столу герцог запросив дона Раміро із синами. Енріко прийняв запрошення наче щось звичайне, без особливої радості, звик, мабуть. Франциско подумки прошипів із прихованою люттю: «Що ж, спасибі, сюзерене, не все тільки молодшенькому, маминому пестунчику,
