style="font-size:15px;"> Уночі Енріко спав неспокійно. Він узагалі не знав тепер, спить чи ні. Часом сон ставав реальним, наче життя. Часом життя малювало картини, які можуть примаритися лише у сновидінні.
Слова герцога, його не просто незвичайне, а поза межі уявного незбагненне прохання, не давали спокою молодому й закоханому офіцерові.
Кохання й пов’язані з ним мрії, плани, прийоми стратегії і тактики за суттю дуже близькі до військових. Кожен закоханий постійно думає про предмет обожнювання, будує плани про те, яким чином влаштувати зустріч, попервах випадкову, а потім, якщо все складеться добре, заздалегідь домовлену, та однаково щасливу. Є щось спільне з коханням у тому, як полководець тонко вибудовує стратегію зближення військ, заманювання супротивника в глибину своєї території, а потім – підступне оточення, що чимось нагадує обійми, напад, відступ, відтак розгром і капітуляція з оргазмом у фіналі.
Мудрий полководець завжди дасть собі раду в коханні. Та з огляду на вік не завжди вміє поставити дзвінку фінальну крапку. А юний полководець, якому іще вчитися і вчитися, не завжди вправний у вибудовуванні тонких тактичних ходів. Часом його павутиння таке тендітне, що рветься, не в спромозі упіймати метелика. Часом – загусте і надто помітне. Часом він виплітає його так довго, що сам заплутується, забувши яку де пастку розставив.
Енріко сам заплутався у пастках, які розставив на донну Анну. І вирішив не прискорювати перебіг подій. Щовечора завмирав, невидимий, під її балконом. І часто бував винагороджений видовищем напівроздягнутої жінки, що ранньої ночі підставляє обличчя прохолодному вітрові. Проте жодного разу вона не перейшла встановленої собі межі – відчувала, що закохані очі повного місяця чекають своєї зручної хвилі, щоб завершити облогу навальним наступом.
Анні також не спалося. Щойно небо починало сіріти, нею оволодівала якась солодка знемога – хотілося ласки, тонких, свіжих, не знаних досі пестощів, хотілося вийти на балкон і ловити усім тілом легкий вітер зі Сьєрра-Морени і гострий, повний жадання й ніжності погляд, що переслідував її з тієї місячної ночі, забути яку не мала сили.
Спершу вона пробувала боротися з собою – молитва, піст, це мало змирити тіло і присоромити розум. Виходила до столу в навмисне строгій, закритій сукні, звеліла Маріті зачісувати волосся гладенько й просто, відмовилася від мережив і коштовностей. Кожної вільної хвилини бігла до церкви. Та коли падре Антоніо спробував розпитати про причину такої поведінки, натякнувши, що між дочкою у Христі і її сповідником не повинно бути жодних таємниць, Анна чомусь розгубилася і замовкла. Уперше вона не змогла розповісти святому отцеві усієї правди.
А про що розповідати? Нічого ж не було. Якийсь погляд із саду, якісь хапливі обійми… Це – гріх? Звичайно, так. І водночас Анна не відчувала себе грішною. Вона виправдовувала себе, і це їй вдалося. Коли хочеш себе обдурити – це завжди вдається. Бо молодому серцю так хочеться щастя! Нехай навіть забороненого. Тим солодшого, що забороненого. Адже молодість минає. Минає її звабливість,
