минув час, Анно? Чи все спокійно у замку?
– Все гаразд. Хіба…
– Що? – занадто пильно глянув в очі дружині герцог.
– Хіба старий Педро, садівник, важко захворів. Падре Антоніо учора висповідав, надії майже немає. А у Франчески, доньки доньї Паоли, народилася дитина, син…
Син. Знову син! В усіх народжуються сини, а в нього, у володаря цих земель, у всевладного герцога, якому належить усе довкола, немає дітей! Нікому передати спадок, нікому продовжити його справи, нікому залишити славетне ім’я!
Хуан заскреготів зубами.
– Я зробила тобі боляче, милий? Вибач, не тертиму так сильно… Я гадала, цей рубець уже давно не болить.
– Мені болять не рани, Анно! Я… Я не можу тобі сказати!
Він підвівся з ванни на весь свій велетенський зріст, усе ще красивий тілом, широкий у плечах, важкий у стані… Переступив через край, гойднувши отим чоловічим, пишним, повним, визрілим. Не ховав, бо від кого мав ховати предмет гордощів? Анна любила дивитися на нього, коли він прямував від ванни до каміна голим, на ходу струшуючи краплі води, що висихали у гарячому повітрі, не встигнувши долетіти до килима. Принесла простирадло, накинула на плечі. Провела рукою, висушуючи, по грудях, нижче, нижче… Лагідно стиснула…
– Ходімо до спальні, милий. Я так довго чекала…
Хуан упав горілиць на широченне ліжко, розкинувши ноги.
Анна почала поволі роздягатися.
– Ти мусиш допомогти мені, милий. Розшнуруй сукню. Чи покликати Маріту?
Хуан стримано засміявся. Це був улюблений жарт Анни – кликати покоївку, коли господар, розлігшись отак, спостерігав за тим, як вона роздягається. Молоденька Маріта, уздрівши багате господарство герцога, першого разу ледве не зомліла, зойкнула, закрила рота руками, закотила очі… А герцог, анітрохи не соромлячись свого голого тіла, сміявся з дівчини, аж йому все трусилося. Маріта швидко навчилася не помічати зайвого. Вважала, що їй і так пощастило – інші сеньйори примушують молодих покоївок витирати себе… всюди… а потім таке виробляють… навіть подумати сором… А її пан нікого, окрім пані, на щастя, не помічає, а якщо й ущипне нишком за м’яке місце, то лиш приємно.
Хуан розшнуровував сукню дружини, поволі оголюючи спину, плечі… Він робив це не тільки задля задоволення свого і її, а й вивчаючи у світлі каміна і свічок кожен клаптик її тіла. Шукав сліди поцілунків. Вони ж завжди залишаються, ці сліди!
Його пристрасть поволі розгорялася. Анна відійшла і роздягалася повільно, спостерігаючи, як більшає і здіймається догори, набуває войовничого вигляду основна зброя герцога, якою він володів краще, ніж шпагою. Нарешті на підлогу впали легкі кімнатні туфельки, і Анна припала до чоловікового тіла.
Коли вони заспокоїлися, в каміні дотлівали останні вуглини.
Між ними нічого не було, зробив висновок герцог.
Йому полегшало і водночас поважчало.
Цей хлопчисько виявився занадто тупим. Чи занадто боязким?
